Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

буде ваша ясновельможність за це гніватися на нього.

— Боже праведний! — вигукнув князь. — Та я б нікого іншого, крім тебе, й не послав, але розумів, що ти поїдеш неохоче, недавно повернувшись із такої далекої дороги.

— Ясновельможний князю, хоч би й щодня мене посилали, я завжди libenter[54] у ті краї їздитиму.

Князь довго дивився на нього своїми чорними очима, а потім спитав:

— Що тебе туди так тягне?

Намісник, не витримавши допитливого погляду, знітився, наче й справді був у чомусь винуватий.

— Бачу, доведеться розповісти правду, — відповів він, — бо від мудрості вашої князівської ясновельможності жодних arcana[55] приховати не можна; от тільки не знаю, чи поставиться ваша князівська ясновельможність співчутливо до того, що я скажу.

І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як би хотів її зараз навідати, а після повернення із Січі забрати її в Лубни, щоб від козацької сваволі й Богунових домагань уберегти. Промовчав він тільки про махінації старої княгині, бо дав їй слово. Натомість він так почав благати князя, аби функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:

— Я б тобі й так поїхати дозволив, і людей дав би, та оскільки ти ще й так до ладу придумав свою сердечну прихильність із моїм дорученням поєднати, мені більше нічого не лишається, як дати згоду.

Сказавши це, він плеснув у долоні й наказав пажеві покликати пана Биховця.

На радощах намісник заходився цілувати князеві руку, а той стиснув йому голову і звелів не турбуватися. Він безмежно любив Скшетуського як розумного жовніра й офіцера, на якого в усьому можна було покластися. До того ж між ними був такий зв’язок, який виникає між підлеглим, котрий усією душею любить начальника, і начальником, котрий це добре відчуває.

Біля князя крутилося чимало придворних, що служили або догоджали заради власної корисливості, але орлиний розум Ієремії добре знав, хто чого вартий. Знав він, що Скшетуський був кришталево чистою людиною, тому й цінував його і за чесність та відданість відборговував вдячністю.

З радістю дізнався він також, що його улюбленець покохав доньку Василя Курцевича, давнього слуги Вишневецьких, пам’ять про якого була князеві тим дорожчою, чим сумнішою.

— Не із невдячності до князя, — мовив він, — не дізнавався я про дівчину, а через те, що опікуни не заглядали до Лубен, та й жодних скарг на них я не отримував, от і гадав, що вони люди поштиві. Але після того, як ти вже зараз мені про княжну розказав, я про неї мов про рідну пам’ятатиму.

Скшетуський, чуючи це, не міг намилуватися добротою свого пана, котрий, здавалося, сам собі дорікав за те, що серед безлічі справ не потурбувався про долю дитини давнього жовніра і дворянина.

Тим часом надійшов пан Биховець.

— Милостивий пане, — звернувся до нього князь, — слово сказане: захочеш — поїдеш, але я прошу тебе, зроби для мене ласку і віддай це доручення Скшетуському.

Він має на це свої особливі, слушні підстави, а я для вашої милості щось натомість придумаю.

— Ясновельможний князю, — відповів Биховець, це висока ласка вашої князівської милості, що, маючи право наказати, ти питаєш моєї волі. І не годен був би я такої ласки, якби не прийняв її із найвдячнішим серцем.

— Тож подякуй приятелеві, — звернувся князь до Скшетуського, — і йди лаштуватися в дорогу.

Скшетуський заходився гаряче дякувати Биховцеві, а за кілька годин був уже готовий вирушити в дорогу. У Лубнах йому вже давно важко було всидіти, а ця експедиція відповідала всім його планам. Спершу йому слід було побачитися з Геленою, а згодом, щоправда, на тривалий час, із нею розлучитися, хоч саме такий час і потрібен був для того, аби після небувалих дощів дороги стали проїжджими для колісного пересування. Раніше княгиня з Геленою добратися до Лубен і не змогли б, тому Скшетуський мав би або чекати в Лубнах, або перебути в Розлогах, що суперечило домовленості з княгинею і, що найголовніше, викликало б підозріння у Богуна. У повній безпеці від його домагань Гелена могла почуватися тільки в Лубнах, але, оскільки ще довго була змушена залишатися в Розлогах, найліпше було Скшетуському поїхати, а поворітьма під охороною князівського загону забрати її з собою.

Так усе продумавши, намісник квапився з від’їздом і, владнавши справи, узявши в князя листи й інструкції, а гроші на поїздку у скарбничого, задовго до настання темряви пустився в дорогу, узявши з собою Жендзяна і сорок Семенів із козацької князівської хоругви.

РОЗДІЛ VII

е було вже у другій половині березня. Трави буйно пішли рости, зацвіло перекотиполе, степ закипів життям. Уранці намісник, їдучи на чолі своїх людей, ніби плив морем, рухливою хвилею якого була колисана вітром трава. А довкола повно веселості й весняних голосів: криків, щебетання, посвистів, клацання, тріпотіння крил, радісного гудіння комах; степ бринів як ліра, на якій грала рука Господня.

Над головами у вершників яструби, ніби підвішені хрестики, нерухомо стояли в блакиті, клином летіли дикі гуси, пропливали шнури журавлів; а на землі — гони здичавілих табунів: ось летять степові коні, видно, як вони порють грудьми трави, летять, мов буря, і зупиняються як укопані, півколом оточуючи вершників; гриви в них розвіялися, ніздрі роздуті, очі здивовані! Можна подумати: вони ладні розтоптати непроханих гостей. Але ще мить — і вони враз зриваються, і зникають так само швидко, як з’явилися, тільки трави шумлять, тільки квіти миготять! Тупіт стих, знову чути лише пташиний гамір.

Ніби й весело, та є якась журинка у радості цій, гомінливо наче, а порожньо, — гей! — а широко, а просторо! Конем не дістати, думкою теж… Хіба що смуток цей, безлюддя це, степи оці полюбити і засмученою душею кружляти над ними, на їхніх могилах спочивати, голоси їхні слухати й відповідати їм.

Був ранок. Великі краплі блищали на чорнобилі й бур’янах, свіжі подуви вітру підсушували землю, на якій після дощу стояли широкі калюжі, що розлилися озерцями і сяяли на сонці. Загін намісника рухався поволі, бо важко було поспішати, коли коні часом по коліна провалювалися у розмоклу землю. Але намісник не давав їм довго відпочити на могильних буграх — він квапився водночас зустрітися і попрощатися.

Десь опівдні наступного дня, проїхавши шмат лісу, побачив він вітряки Розлогів, розкидані по пагорбах і по ближніх курганах. Серце у нього в грудях загупало, як молот. Ніхто на нього там не чекає, ніхто не знає, що він приїде: