Читати книгу - "Грот афаліни"

собі похитав головою: не скаже. Невідомо, що захоче зробити Крафт. Може, просто надумає звільнити, щоб позбавитися від небезпечного працівника, який уже вдруге потрапляє в таку ситуацію.

Розділ сьомий

1

Янга обмацали, обшукали, штовхнули в машину. Затиснутий між двома дорослими, Янг не бачив, якими вулицями машина мчить, куди повертає. Їхали довгенько — тільки це й відчув. І ще дивувався: чому отого чоловіка з баулом не посадили з ним — машина ж була велика, фургон на сім місць.

У поліцейській дільниці Янга увіпхнули у велику кімнату, з грюкотом зачинили двері.

Передусім відчув гострий сморід. Кімната була дивною, віконце одне, під самісінькою стелею, з ґратами. На стелі ледь блищить лампочка у дротяній сітці. Світла вона дає мало. На підлозі майже темно. Хотів прихилитися до стіни — відсмикнув плече: настільки боляче кольнуло. Стіни були поштукатурені так, що густо стирчали соски-шипи, ніби луска акули. Пофарбовані вони були брудно-синьою фарбою і поглинали все світло, яке падало на них. Коли очі трохи призвичаїлися, Янг розгледів, що немає в кімнаті ні лавок, ні табуреток, у кутках під віконцем лежать якісь волоцюги у лахмітті. Один з них трохи підняв кудлату голову і знову опустив, підклавши під вухо лікоть.

Янг боявся підходити до них, сів навпочіпки біля дверей. Добре сісти гидував — такою брудною, із якимись висохлими патьоками і плювками була цементна підлога.

Терпів отак майже годину. В голові спалахували уривки думок: «Ускочив… До в'язниці кинули… А що ж тепер буде? А як же Радж? Він же нічого не знає, де я, що зі мною… А Пуол — гад… Гад з гадів! Останні гроші видурив, та ще й поліції підсунув…»

Потім заскреготав ключ у дверях, всунувся до половини тулуба поліцейський, поглянув на всі боки. «Тебе!» — смикнув за плече.

Привів до якоїсь кімнати чи кабінету. Біля вікна за столом хтось сидів. Янг не встиг роздивитися, як поліцейський козирнув і боком, наче краб, вийшов.

Янг знову подивився за стіл. Так це ж сидить той офіцер-поліцейський, що виліз на вулиці з машини, подзенькуючи наручниками. Високий, з красивими рисами обличчя, з великими горбатим носом. Сьогодні він у цивільному і без головного убору. Дивився офіцер на Янга і по-батьківському усміхався. Янг не піддався на цю підлесливу посмішку, відвів очі.

Праворуч від входу був ще один стіл, набагато довший, і сиділи за ним двоє: один — той піжон з вусиками, що йшов вулицею за Янгом і крутив блискучою палицею, другий — дебелий і огрядний, наче перегодований, європеєць, у сірувато-блакитному мундирі. Коло нього на столі лежав кашкет з написом на околичці «Interpol». А ліворуч, біля глухої стіни, сидів за маленьким столом коло машинки ще один поліцейський.

— Як тебе звати, хлопче? — ласкаво звернувся офіцер і навіть усміхнувся.

— Янг. Янг Сінх.

— Дуже приємно. Класичне ім'я для хінді. Краще і не придумаєш. Скажи, будь ласка, ти читати-писати вмієш?

— Умію.

— У-о-о?! — здивувався офіцер. — Молодець. Тоді бери ручку і розпишися ось на цьому папері.

— Як це? — підійшов Янг до стола начальника-офіцера.

— Ну — напиши своє ім'я і прізвище. Цим самим ти даси клятву, що будеш говорити тільки правду, чистісіньку правду. Коли збрешеш, посадимо до в'язниці.

Янг повільно надряпав своє ім'я і прізвище. Рука тремтіла, авторучка не слухалась. Написав і відступив далі від стола. Надто вже солодким і клейким був погляд офіцера, що й не відліпитися.

— То, кажеш, як тебе звати? — ще раз перепитав офіцер. — У мене син такого віку, як ти. До речі, він ніколи не бреше.

— Янг Сінх. Дванадцять років скоро.

«Трет-те-те-те» — застукав по машинці той, що сидів ліворуч, за малим столиком.

— Де ти живеш?

— Ніде.

— Як це ніде? Не в повітрі ж ти висиш.

І весь час, поки тривала розмова з офіцером, скрекотала машинка. Янг розказував про Біргус і про те, як виперли їх звідти американці (під час цих слів усі, хто був присутній у кімнаті, переглянулися між собою і навіть покректали, покрутилися). Як завезли їх на Гірський, як потрапили потім на Головний на храмове свято, як помер батько, як відцуралися Янга земляки„.

— То, кажеш, мати померла і батько помер? Ай-яй-яй, бідолашний хлопчик…

— Мати не померла, її деревом убило, — уточнив Янг.

— Ай-яй-яй… — ніби не чув офіцер, відчинив шухляду стола, перегорнув папери і знайшов там цукерку. — Візьми, будь ласка. Візьми, не бійся! І більше нікого в тебе з близьких родичів немає?

— Є брат Радж. Він на Раї працює в дельфінарії.

Поліцейський ліворуч і це вистукав на машинці. А ті двоє, що сиділи праворуч за довгим столом, навіть і бровою не повели — ніби зробили їх з каменю. Доля Янга їх аніскільки не зворушила.

— Давно ти знаєш того чоловіка?

Янг, не зрозумівши, подивився на офіцера.

— … того, з ким тебе разом арештували?

— Я його зовсім не знаю.

— Ти хочеш сказати, що вперше підійшов до нього?

— Ага.

— Що ти мав йому сказати?

— Що в готелі «Санта-Клара» місць немає. Що йому треба в «Гонконг», апартамент сорок перший… Але я все не встиг йому сказати, він почав кричати на мене.

Офіцер швиденько сунув руку під стіл. Одразу ж за спиною Янга скрипнули двері, хтось заглянув.

— Засідку в номер сорок перший «Гонконга». Усіх впускати, нікого не випускати!

— Стоп, стоп! — могутнім басом сказав той, коло якого лежав кашкет з написом «Interpol». І далі вже заговорив по-англійському. Офіцер вислухав його і погодився:

— Правильно. Візьміть документи того… Зрозуміло? І зареєструйте спочатку в портьє. Нібито приїхав той, кому було заброньоване місце. А портьє пригрозіть, щоб не проговорився. І самі в засідку!

Двері за спиною Янга тихо скрипнули.

— Продовжимо нашу розмову. То чого, як ти думаєш, той чоловік лаяв тебе? Ти все правильно йому сказав, як тебе вчили?

— Не знаю. Здається, правильно, тільки не все. Але я забув подивитись, у якій руці в нього був баул. Можна було підходити й говорити тільки тоді, коли він буде біля будинку № 15 і візьме баул у ліву руку.

— Зрозуміло. Пароль не міг спрацювати, бо був неточний. Після того як ти йому сказав про «Гонконг», що ти мав далі робити?

— Нічого. Відійти од нього. Мені повинні були за це дати гроші.

— Он як? Хто, цікаво?

— Пуол.

— Це він тебе й підсилав?

— Ага.

— Де живе? Швидко адресу!

— Не знаю.

— Хто він такий?

— Земляк. Він приїхав з Біргусу. Я не думав, що й він уже тут,