Читати книгу - "Адюльтер"

під собою ґрунту. Я розповіла йому про своє прагнення до помсти. Він вислухав мою розповідь без жодного коментаря, не промовивши жодного слова. Чим довше я з ним говорила, тим ліпше почувалася.

Він запропонував, щоб ми вийшли й разом прогулялися в парку. Біля одних воріт на землі намальовані білі й чорні квадрати й стоять величезні шахові фігури з пластику. Кілька людей грали там у шахи, попри холодну погоду.

Він уже не говорив практично нічого — це я розмовляла, майже не замовкаючи, іноді дякуючи йому, іноді проклинаючи своє життя. Ми зупинилися перед двома велетенськими шахівницями. Він, здавалося, приділяв більше уваги грі, аніж моїм словам. Я припинила свої нарікання й теж стежила за грою, хоч вона анітрохи мене не цікавила.

— Розповідайте до кінця, — сказав він.

— До кінця? Я зраджую свого чоловіка, вкладаю кокаїн у сумку своєї суперниці й кличу поліцію. Хіба цього мало?

Він засміявся.

— Ви бачите цих гравців у шахи? Їм завжди треба зробити наступний хід. Вони не можуть припинити гру посередині, бо це означало б визнати поразку. Іноді вона стає неминучою, але здебільшого гравці борються до кінця. Ми маємо уже все, чого нам треба. Можна не покращувати нічого. Вважати, що ми кращі або гірші, справедливі чи несправедливі, — усе це дурниці. Ми знаємо, що сьогодні Женева накрита хмарою, яка, можливо, висітиме над нами кілька місяців, перш ніж податися геть, але рано чи пізно вона відійде. Тому продовжуйте свою гру й прокидайтеся вночі.

— Немає такого слова, яке могло б перешкодити мені робити те, чого я не повинна робити?

— Немає жодного. Якщо ви зробите те, чого не повинні робити, ви сама відповідатимете за це. Як я сказав вам у ресторані, світло у вашій душі сильніше за темряву. Але для цього ви повинні закінчити свою гру.

Я подумала, що ніколи в житті не чула поради, що здавалася б такою безглуздою. Я подякувала йому за час, який він на мене згаяв, і запитала, чи йому щось винна. Він сказав, що ні.

Коли я повернулася в редакцію, головний редактор запитав, чому я затрималася так довго. Я пояснила йому, що розмова на не вельми ортодоксальну тему вимагала від мене чималих зусиль.

— А що вона зовсім не ортодоксальна, то виходить, ми заохочуємо незаконну практику?

— А хіба ми не заохочуємо незаконну практику, коли бомбардуємо молодь закликами до надмірного споживання? Хіба ми не сприяємо збільшенню нещасливих випадків, коли рекламуємо нові автомобілі, що можуть досягати швидкості у двісті п’ятдесят кілометрів на годину? Хіба ми не сприяємо депресіям та схильностям накладати на себе руки, коли публікуємо матеріал про людей, які домоглися успіху, прямо не пояснюючи, як їм це вдалося, і в такий спосіб переконуємо інших, що вони нічого не варті?

Головний редактор не захотів сперечатися зі мною. Можливо, він також був зацікавлений видати газету, головним матеріалом якої було «Падіння щастя дає можливість азіатській країні збільшити свої прибутки на вісім мільйонів франків».

Я написала статтю з близько шестиста слів, — максимальний обсяг, який був мені дозволений, — запозичивши майже весь текст з Інтернету, бо мені майже нічого не дала розмова з шаманом, яка перетворилася на консультацію.

Жакоб!

Він воскрес і надіслав мені послання, запрошуючи до кав’ярні — так ніби не мав стільки цікавого у своєму житті, чому треба було приділяти увагу. Де тепер цей досвідчений дегустатор вин? Де перебуває чоловік, наділений найсильнішим збудником у світі — владою?

А головне, де тепер коханий моєї юності, якого я знала в літа, коли все було можливим для нас обох?

Він одружився, змінився, а тепер надіслав повідомлення, у якому запрошує мене до кав’ярні. Чи не було б цікавішим, якби він мене запросив на нудистську пробіжку в Шамоні? Можливо, такою пропозицією я зацікавилася б більше.

Я не мала найменшого бажання відповідати. Була розгнівана й принижена його мовчанкою протягом кількох тижнів. Він гадає, я побіжу до нього лише тому, що він зробив мені ласку — запросив, щоб трохи розважитися?

Перш ніж лягти спати, я прослухала (у навушниках) розмову з кубинцем, яку записала на магнітофон. Ще в тій частині розмови, де я вдавала тільки журналістку, а не жінку, яка боялася сама себе, я запитала в нього, чи автотранс (або медитація — слово, якому він надавав перевагу) може допомогти комусь забути іншу особу. Я так підійшла до цієї теми, щоб він правильно зрозумів слово «любов» або вислів «травма від словесної агресії», які мали велике значення для нашої розмови в ті хвилини.

— Це досить багниста сфера, — відповів він. — Атож, ми можемо домогтися відносної амнезії, та позаяк ця особа пов’язана з іншими фактами та подіями, то буде практично неможливо цілком викинути її з пам’яті. Крім того, забути — це поведінка хибна. Правильним буде сміливо дивитися їй у вічі.

Я прослухала всю плівку, спробувала відвернути свою увагу, зробила деякі обіцянки, записала дещо до свого порядку денного, але це не дало ніякого результату. Перед сном я надіслала послання Жакобу, прийнявши його пропозицію.

Я не вмію контролювати себе — ось моя проблема.

— Не стану стверджувати, що мені тебе бракувало, бо ти не повіриш. Не скажу також, що я не відповідав на твої послання, бо боявся закохатися знову.

Я справді не повірила жодному його слову. Але дозволила, щоб він і далі намагався пояснити непоясненне. Ми були у звичайнісінькій кав’ярні в Коломб-сюр-Салев, у селі на кордоні з Францією, за п’ятнадцять хвилин від моєї роботи. Інші невибагливі клієнти були шоферами вантажівок і робітниками каменярні, розташованої неподалік.

Я була там єдиною жінкою, крім барменші, яка ходила з кінця в кінець закладу, надмірно нафарбована, і обмінювалася жартами з відвідувачами.

— Я живу, як у пеклі, відколи ти з’явилася в моєму житті. Від того дня в моєму кабінеті, коли ти брала в мене інтерв’ю й ми обмінялися інтимностями.

«Обмінялися інтимностями» сказано не зовсім точно. Я посмоктала йому прутень, а він нічого зі мною не зробив.

— Я не можу назвати себе нещасним, але почуваюся дедалі самотнішим, хоч ніхто про це не знає. Навіть коли я перебуваю між друзями, середовище й вино є найкращими, розмова відбувається жваво і я всміхаюся, то без жодної причини раптом перестаю звертати увагу на розмову. Кажу, що в мене важлива зустріч, і йду геть. Я знаю, чого мені бракує — тебе.

Настав час помститися.

— То ти не думаєш, що твоє подружнє життя потребує ліків?

— Думаю. Я говорив про це