Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

й пси побігли за мною.

— Тобі не так треба було робити: покласти вила на плече й принести домів.

— Но, іншим разом так вчиню.

Через пару днів знову пішов до дівчини: там подарували йому залізні колішні від плуга. Лука колішні — на плече й несе їх додому.

Сонце пече, з Луки тече, а люди за ним гойкають і регочуться. Ледве причвалав у свій двір. Мати вибігла з хати і ганьбить його:

— Луко, Луко, що ти наробив?! Хіба треба колішні нести? Прив’язав би до них мотузок і тягнув за собою.

— Но, та іншим разом так зроблю.

Коли пішов до дівчини знову, там різали свиню, й Луці дали ціле стегно. Він прив’язав до нього мотузок і волочить — тільки порох куриться. Пси нанюхали свіже м’ясо і сунуть за ним. Доки Лука дотяг стегно додому, лише сама кістка на мотузку лишилася.

Мати на дверях звідує:

— Що ти приніс від молодої?

— Дали мені свиняче стегно, айбо доки я його дотяг, кляті пси обгризли усе м’ясо.

— Луко, Луко! — ганьбить його мати. — Тобі не так було чинити: стегно в руках, засолити, повісити в комин і добре задимити.

— Не біда… Так і зроблю…

І коли іншим разом подарували ялівку, взяв її на руки, приніс додому і — у комин, аби закурилася.

— Чоловіче, чоловіче, — бідкається мати, — таж ялівку треба повести у хлів, прив’язати і дати їй сіна.

— Но, нич… Іншим разом я так і вчиню.

Минуло кілька днів. Лука знову прийшов до своєї нареченої. Старий каже:

— Но, Луко, тепер слухай. Ми вже тобі дали посаг дівчини: голку, рожен, вила, колішки, свиняче стегно й ялівку. Тепер бери собі й молоду.

Лука прив’язав дівці мотузок на шию й веде за собою. Вдома затяг її у хлів, прив’язав до ясел, кинув команиці й заходить до хижі.

— Но, синку, що нового?

— Привів собі жінку.

— Та де є?

— Там у хліві! Їсть…

Мати відразу побігла у хлів. Дивиться: дівчина і справді прив’язана до ясел.

Розв’язала заплакану дівку і веде до хижі. А Лука — за ними, сміючись.

Та що тут чинити? Раз дівчину дали Луці за жінку, треба їх поженити.

— Най з одної жебрачої тайстри будуть уже дві, — вирішила мати.

Молоді побралися й почали ґаздувати. День поза день, час минав. Жіночка була робітна. Що сама не встигала, свекруха їй допомагала.

Тільки Луці не хотілося робити. Ходив собі, витріщивши очі. А як стара мати віддала Богові душу, молода жінка не могла з лінивцем дати собі ради. Не жила, лише бідувала, бо Лука дуже тяжко прихилявся до якогось діла. Змагалася, аби в них було так, як у всіх людей.

— Знаєш що, Луко? — говорить раз жіночка. — Наші волики старі. Треба би обміняти.

— Як обміняти, обміняємо. Завтра поведу і продам.

Рано Лука воли на налигач і повів на торговицю.

Іде він, іде. До міста було ще досить далеко, та як сонце припекло, став собі спочити, а воли лишив при дорозі пастися.

Нараз наздогнав його чоловік на коні. Але ж то був не кінь, а шкапа така, ледве плела ногами.

— Добрий день! — вклонився чоловік.

— Добрий день! Куди йдеш із конем?

— Жену на торговицю — хочу його виміняти.

— А я жену на мінянку воли.

— Гм… і твої воли вже постарілі. Коби тобі такого коня, як мій татош, ти би добре мався. І сам їздив би на ньому й жінку на бричку посадив. Словом, усе ним можна робити. А грошей… йо-йой! — стільки з ним заробиш, що і не злічити. Й годувати коника не треба, лиш на ніч випустити в поле, а рано запрягай та й — на заробітки!

— Та ба! — каже Лука. — У мене не є за що коня купити.

— Слухай сюди! Ми можемо стати в пригоді один одному. Ти ведеш воли міняти, а я коника. Тоді поміняймося. Даси мені старі грибаки, а я тобі свого татоша — та й готовий торг…

— Хіба? — загойкав дурень і аж підскочив з радості.

І тої ж хвилини вдарили по руках. Чоловік узяв за налигач воли, а Луці дав шкапу. Ще його і підсадив на коника.

— Бувай здоровий! Та вважай на татоша, бо у нього натура дуже горда: йде, йде, а далі розсердиться, ляже — і не хоче встати, аж поки його люди не підіймуть.

Чоловік погнав воли, а Лука на татоші їде так пихато, наче якийсь везир. Айбо не довго нісся. Надокучило йому, бо у татоша хребет був такий гострий, як пленкач, та і хід кульгавий. Через це Лука подумав, що ліпше буде пішки йти.

Веде коня помалу. А кінь раптом — бух! — упав і не хоче встати. Оглядається Лука сюди-туди. Де б хоч які люди, щоб допомогли.

Раз лиш підійшов чоловік, який ніс гуску.

— Добрий день! — вклонився наперед Лука. — Куди се ти, чоловіче, йдеш?

— На торговицю. Гуску продати.

— А я вже з торговиці… Я за воли виміняв сього татоша.

— Недобре ти поторгував. Тобі треба було таку гуску, як моя, купити, то були б і яйця на яєшню, і гусята б вивела, і м’ясо, і пір’я, і грошей, скільки хочеш… Кінь може тебе й жінку в ярок перевернути і — боронь Боже! — покалічити. Гей, не добрі, не добрі ти поторгував! Але знаєш що? Я заміняю із тобою гуску за коня й лишу тебе біди.

— Згода! — зрадів Лука і луснув чоловікові в долоню. Взяв від нього гуску й передав йому вуздечку з конем. Та й пішов собі радіючи: що так легко обдурив якогось чоловіка.

Йде, йде… Несе гуску. Раз лиш побачив купку незнайомих: обступили майстра, який гострив ножі, ножиці і бритви. Той обертає колесо й приспівує собі. А люди сміються, аж за черева хапаються.

Став і наш Лука коло точильника, дивиться на нього, витріщивши очі, а той собі далі гострить і співає:

Ой добре тому, хто точить.

Повний міх він грошей носить

І подзвякує дрібними монетами.

А коли точильник побачив Луку, то ніби чорт йому шепнув, що з цим чоловіком можна побалакати.

— Чи хотів би й ти точильником стати і заробляти багато грошей?

— Та ба! Добре би! — говорить Лука.

— Що ж, можемо зробити ґешефт. У мене є камінь, що ним можна всі ножі гострити. Дай ти мені гуску, а я тобі камінь і жменю грошей. Згода?

— Згода! — сказав Лука й всунув гуску майстрові.

А той вийняв зі скриньки старий щербатий камінь й