Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

що день уже встав і миється, і скоро буде рушати у путь.

Лежать і чекають далі. А тут когут знов запів.

— А тепер що каже?

— Каже, що день уже рушився в путь і йде сюди.

Лежать далі. Через годину когут знову запів.

— Що віщує?

— Віщує, що день уже тут. Ану подивіться на двір.

Староста і челядь вибігли на двір і видать: день приходить!

Зраділи, що тепер будуть знати, коли приходить день, не треба буде йти чекати його всю ніч за селом. Заплатили добре за се подорожньому.

Прийшов він із грошима додому, сів на стілець, тут і казці кінець.

Як чоловік нарозумив жінку

Був де не був один чоловік. Розумів він бесіду всілякої птиці. Став одного разу на дворі, вчув, як говорять собі кури, й стало йому смішно. Сміючись і до хати зайшов.

— Чого ти смієшся? — питає жінка чоловіка.

— Ой жоно-небого, цього сказати не можу.

— Чому?

— Бо коли скажу, відразу помру.

— Помирай, лише кажи!

— Добре! Приготуй мені труну. Я ляжу до неї і все тобі скажу.

Приготувала жінка труну, бо дуже хотіла знати, чому ґазда сміявся. Ліг чоловік до труни й дає жінці останні накази, поради, як його поховати, як вона має без нього ґаздувати.

— Скажи мені, чого ти сміявся! — і тут жінка — своє.

Чоловік подумав: «Вона чисто мене на той світ вирядить. Подивлюся ще на сонце, на білий світ й тоді вже помру».

Устав із труни, вийшов надвір. Сонечко світить і гріє, кури в пилюці гребуться. Коли півень побачив свого ґазду, скочив на пліт, тріпнув крилами і весело кукурікнув:

— Кукуріку-у-у! Кури, ходіть сюди! Я у вас один, вас у мене тридцять! Та ви мене всі слухаєте, що не кажу, що не роблю! А наш господар, неборак, не може порадити собі з одною жоною! І мусить помирати-и-и!

— Та чого мусить помирати? — питають кури півня.

— Бо дурний!

А чоловік зрозумів усе, що говорила птиця, і зайшов до хати. Жінка напосідає:

— Кажи, чого ти сміявся?

— Жона Божа, дай мені спокій! Тут би помирати, а тобі усе ще дурниці в голові. Коли вже нарозумишся?

— Помирай, але кажи, чого ти сміявся!

Півень слухав бесіду чоловіка й жінки під вікном, тріпнув крилами і знову:

— Кукуріку-у-у! Господарю, навчи жону розуму!

Чоловік так і вчинив. Узяв жінку за руку і почав святити.

— Хочеш знати, чого я сміявся? Хочеш знати, чого я сміявся?..

Півень вискочив на пліт і з плота:

— Ну, то-то, то-то, то-то!

А кури:

— Так-так! Так-так-так!..

— Ой не буду більше, не буду!.. — почала проситися жінка.

А півень загорлав:

— Чоловік нарозумив жінку-у-у! Чоловік нарозумив жін-ку-у-у! Коби помер, бідувала би без нього! А так будуть жити…

Як дурень розбагатів

В одному селі жив собі жонатий чоловік. Мав добре ґаздівство, бо, знаєте, давно, коли леґінь женився, позирав, щоб молода принесла якийсь посаг. Дівка-відданиця мусила мати бодай невелику трикоблову землю, бичата і ялівку… Але щоб і скриня була не порожня та й грошенят не бракувало.

А молода теж собі дивилася, за кого виходити, якщо їй дають посаг, то щоб і леґінь був не з порожніми руками. І до молодого ішли на оглядини: своїми очима хотіли побачити, який його достаток. Бо не раз траплялося, що леґінь, як сватав — шістьма крятав, а як треба орати — нічого впрягати, — хвалився тим і тим, а потім виявлялося, що він голий, як бубон.

У нашого женача все було як слід: і він мав ґаздівство, й жінка дістала добрий посаг.

Народився у них син Лука. Коли виріс, став такий хлопчище, наче велетень. І силу хлопець мав страшну, та в голові не все було в порядку. Так його в селі й назвали: «Міхом ударений Лучище».

Але сам Лука аж ніяк не турбувався тим, як його прозивали. Жив собі спокійно.

Батько гордився своїм сином, що такий дужий, як бик. Коли допікали за придурка Луку, лише махав рукою:

— Знаєте, чесні люди, коли у машині одним коліщатком більше або менше — то не така й велика біда…

Минав день за днем. Чоловік постарівся, помер. Лука лишився з матір’ю. Та й мати вже стара, хотіла би сина оженити, доки ще жива, бо без ґаздині Лука пропаде.

В неї були знайомі у сусідньому селі, і ось послала до них Луку сватати. Пішов леґенище й потрапив на те місце, куди його спровадила мати. Вклонився й говорить, хто він за один.

— Добрі є, хлопче, — відповів ґазда, — я знайомий із твоїми рідними. Статечним чоловіком був, прощений би, твій нянько. Сідай у нас і кажи, який маєш намір.

— Та я прийшов сватати вашу дівку.

— Гм… Непогане діло! Айбо знаєш, то не можна так — раз-два! — й дівчину віддати. До неї треба наперед ходити, а тоді вже просити за жінку.

— Най буде й так. Буду до вас ходити.

Трохи ще посидів, випив паленки, а коли відкланювався вже, подарували йому голку.

Йде Лука додому й несе голку в руках. По дорозі зустрів віз із сіном. Виліз на сіно, сів собі й не журиться. Айбо коли вилазив — стратив голку.

Вдома мати його вже чекала.

— Но, чи знайшов молоду?

— Ага, знайшов. Погостили мене паленкою, ще й подарували голку.

— Та де голка?

— Впала у сіно й стратилася…

— Треба було задіти її у клебаню, й не стратилася б.

— Но, вже іншим разом зроблю так.

Вдруге в молодої подарували хлопцеві рожен. Лука задів його у клебаню, як мати порадила, та йде, свищучи, вулицею. Коли се побачила сільська дітвора, почала бігти за ним, сміятися. Але Лука задер носа д’горі й крокує поважно.

Мати почула гамір, вибігла на місточок, що перед двором, і дивиться: в Луки у клебаню встромлений рожен, а діти за ним чередою біжать і верещать. Мати заганьбилася.

— Луко, Луко, що ти робиш?

— Що роблю? Нічого. Подарували мені в молодої рожен, я й поклав його в клебаню, а дітвора за мною кричить, не можна обігнатися.

— Та тобі не так було вчинити: взяти рожен у руку, як красну паличку, та й іти собі вулицею, свищучи.

— Но, то іншим разом так і зроблю.

Наступного разу подарували йому вила. Вхопив їх у руку та йде собі, співаючи, свищучи. Діти і пси — за ним. Дітвора верещить, а пси гавкають.

Мати знову чує ґвалт. Вибігла на місточок.

— Що сталося, синку?

— Подарували мені вила. Я йшов, свищучи й махаючи вилами, а діти