Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

індіанцями-кочівниками, бо вважав тих грабіжниками.

За його вказівкою маленький загін скупчився і тримав напоготові свою зброю. Незабаром показався загін індіанців. Він складався лише з десяти осіб, що трохи заспокоїло патагонця. На відстані приблизно ста кроків їх можна було легко розгледіти. Це були тубільці, що належали до пампського племені, яке в 1833 році розгромив генерал Росас. Рослі, з високим опуклим чолом, оливковим відтінком шкіри – класичні представники індіанської раси.

На них були шкури гуанако або нутрій. При собі вони мали списи завдовжки 20 футів, ножі, пращі[41], бола[42] і ласо.

Спритність, із якою індіанці правили кіньми, свідчила, що вони чудові вершники. Вони зупинилися і з криками та активною жестикуляцією про щось радилися. Гленарван спрямував до них свого коня. Та не встиг він проїхати і два туази, як загін індіанців круто повернув і з неймовірною швидкістю зник із поля зору. Звісно, втомленим коням наших вершників годі було їх наздогнати.

– Спрахопуди! – вигукнув Паганель.

– Доброчесні люди так швидко не тікають, – додав Мак-Наббс.

– Що це за індіанці? – запитав Паганель Талькава.

– Гаучо, – відповів патагонець.

– Гаучо, – повторив Паганель, повертаючись до своїх супутників, – гаучо! Тоді їх нема чого боятися.

– Чому? – запитав майор.

– Тому що гаучо – сумирні пастухи.

– Ви так думаєте, Паганелю?

– Звісно. Вони прийняли нас за грабіжників і повтікали.

– А я вважаю, що вони не наважилися напасти на нас, – мовив дещо роздратований Гленарван. Йому будь-що кортіло вступити в контакт із тубільцями.

– Якщо я не помиляюся, то ці гаучо небезпечні розбійники, – промовив майор.

– Що ви! – вигукнув Паганель.

І він з таким запалом почав сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що примудрився вивести з рівноваги майора, і той, попри природну стриманість, мовив:

– Я вважаю, ви помиляєтеся, Паганелю.

– Помиляюсь? – перепитав учений.

– Так. Сам Талькав прийняв цих індіанців за грабіжників, а він добре знає, хто вони такі.

– То й що? Цього разу Талькав помилився, – дещо різко заперечив Паганель, – гаучо – мирні пастухи. Я сам писав про це в одній брошурі про пампу, яка, до речі, користується певною популярністю.

– Тоді ви помилилися, пане Паганелю.

– Я помилився, пане Мак-Наббс?

– Через неуважність, – продовжував наполягати майор, – і у наступному виданні книжки вам доведеться внести певні правки до вашої брошури.

Паганеля дуже спантеличив той факт, що його географічні відомості не лише беруться під сумнів, а й стають предметом жартів, відчув, що закипає.

– Ну знаєте, пане, – сказав він майорові, – мої книги не потребують виправлень!

– А мені здається, потребують, принаймні в цьому випадку, – уперто заперечив Мак-Наббс.

– Щось ви, шановний, сьогодні надто прискіпливі, – відрізав Паганель.

– А ви надто заїдливі, – відбив майор.

Попри доволі дріб’язковий привід, суперечка розпалювалася не на жарт, тож Гленарван втрутився.

– Поза сумнівом, – сказав він, – один із вас дуже прискіпливий, а другий – заїдливий, і, по правді, ви обидва мене дивуєте.

Патагонець, не розуміючи предмета суперечки, здогадався, що вони сваряться. Він усміхнувся і спокійно мовив:

– Це північний вітер.

– Північний вітер?! – вигукнув Паганель. – До чого тут північний вітер?

– Ну звичайно, – відгукнувся Гленарван, – ваш поганий настрій пояснюється північним вітром. Мені колись казали, що на півдні Америки він надзвичайно збуджує нервову систему.

– Присягаюся святим Патріком, ви маєте рацію, Едуарде! – вигукнув майор і розреготався.

Та роздратований Паганель не бажав здаватися і накинувся на Гленарвана.

– То по-вашому, у мене збуджені нерви?

– Звичайно, Паганелю, і винен у цьому північний вітер. Тут він часто штовхає людей на злочини.

– На злочини! – вигукнув учений. – То я маю вигляд людини, що збирається скоїти злочин?

– Я не кажу цього.

– Краще вже говоріть прямо, що я хочу вас зарізати!

– Жахаюся від самої думки про це! – відповів Гленарван, насилу стримуючи сміх. – На щастя, північний вітер дме всього лише день.

Гленарванові слова заглушив загальний регіт.

Паганель пришпорив коня і поскакав уперед, щоб на самоті розвіяти свій поганий настрій. За чверть години він забув про неприємності. Так, на короткий час незлобливість ученого зрадила йому, але Гленарван мав рацію, то була суто зовнішня причина.

О восьмій вечора Талькав, який їхав попереду, повідомив, що вони наближаються до озера. За чверть години маленький загін спускався крутим берегом озера Салінас. Однак тут подорожніх спіткало розчарування: озеро пересохло.

Розділ XVIII. У пошуках прісної води

Озеро Салінас замикає ряд лагун, що сполучають Сьєрра-Вентана і Сьєрра-Ґуаміні. Колись із Буенос-Айреса в ці місця прямували численні експедиції з метою добування солі, оскільки води Салінас містять багато хлористого натрію. Спека сприяла випаровуванню води, сіль осіла на дно, перетворивши озеро на величезне люстро.

Коли Талькав говорив про питну воду озера Салінас, то він мав на увазі не саме озеро, а прісні річки, що впадають у нього. Втім, і вони пересохли. Палюче сонце випило геть усе. Годі уявити собі розчарування, що охопило спраглих мандрівників.

Треба було негайно ухвалити якесь рішення. Незначна кількість води, що залишилась у бурдюках, затхнулася і не могла вгамувати спрагу. Голод і втома відступали перед потребою у воді. Виснажені мандрівники поселилися в шкіряному наметі, полишеному тубільцями у вибалку. Коні, лежачи на мулистих берегах озера, з огидою жували водорості та сухий очерет.

Коли всі розмістилися, Паганель звернувся до Талькава з запитанням, що, на його думку, слід зробити. Географ та індіанець говорили швидко, проте Гленарвану все ж удалося розібрати кілька слів.

Талькав говорив спокійно. Паганель жестикулював за двох. Цей діалог тривав кілька хвилин, потім патагонець схрестив руки на грудях.

– Що він сказав? – запитав Гленарван. – Мені здалося, що він радить нам розділитися.

– Так, на два загони, – відповів Паганель. – Ті, у кого коні від утоми і спраги ледве переставляють ноги, мають продовжити шлях уздовж тридцять сьомої паралелі. А ті, у кого коні в кращому стані, вирушать на пошуки річки Гуаміні, яка впадає в озеро Сан-Лукас за 31 милю звідсіль. Якщо води в цій річці буде вдосталь, то другий загін почекає перший на березі. Якщо ж Гуа мі ні теж пересохла, то загін попрямує назад, назустріч товаришам.

– А тоді що робити? – запитав Том Остін.

– Тоді доведеться спуститися до відрогів Сьєрра-Вентана, що за 75 миль на південь, – там дуже багато річок.

– Слушна порада, – відповів Гленарван, – і ми скористаємося нею. Мій кінь не дуже постраждав від нестачі води, тож я можу супроводити Талькава.

– О мілорде, візьміть мене з собою! – благав Роберт, ніби йшлося про прогулянку.

– А ти не відставатимеш, мій хлопчику?

– О ні! У мене хороший кінь. Він