Читати книгу - "Кола на воді"

спинився. Мабуть, відчув, що якщо не звільнитись від спогадів тут і зараз, вони рано чи пізно підірвуть жінку зсередини, і Валя продовжила:

– Він… так переконливо говорив про кохання, цілував круглий животик й наполягав на ще одному обстеженні – вже у найдорожчій клініці столиці. Я… повірила. Льоня сам відвіз до лікарні, був поруч щохвилинно й до останнього тримав мою руку, немов боявся, що втечу. А я ніяк не могла збагнути, чому так шалено б’ється у животі дитина. Це останнє, що пам’ятаю. Укол, суцільна темінь, коли опритомніла – пустка… у мені. Він завжди умів вирішувати проблеми, я – ні. Почувалась розчавленим овочем, з якого безжально вишкребли серцевину. Дочекалась, коли лишили саму, й зціпивши зуби, підвелась, аби підійти до вікна, визирнула – високо, четвертий поверх, відкрила навстіж й вилізла на підвіконня. Я… я не прагнула смерті, просто… хотіла спокою. Крок, і нема нічого, не буде й не було.

Мені лишалося тільки зробити крок, всього лиш крок, коли… до палати зазирнула молодесенька сестричка. Молоденька-молоденька, майже дівчинка. Може, тому вона так кричала, немов бачила не мене, а вже понівечене тіло? За мить збіглася чи не половина відділення. Обличчя, обличчя, обличчя. Я волала, щоб не підходили, й підсвідомо шукала серед них одне. Він таки прибіг, шоковано закляк на порозі й навіть не кліпав. Ці Його очі. Я зробила крок в них і… усвідомила, що ненавиджу. Ось так просто. Настільки ж пристрасно, як колись любила.

Попросила показати дитину. А мені принесли згорточок, в якому лежав мій син. Малесенький, зморшкуватий, схожий чимось на жабенятко, з тонюсінькими пальчиками, що відчайдушно хапаються за цей світ. Я не втрималась й поцілувала їх, такі крихітні й холодні-холодні, а потім… потім злізла зі своєї голгофи, бо вирішила жити, щоб пам’ятати. Бо хто? Хто пам’ятатиме про ці пальчики, окрім мене? Ніхто. А кажуть же, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Ось і все. Втекла за кордон, розчинилась у чужій країні серед чужих життів, але не забула. Мого сина звати Любомиром.

Мовчання. Анатолій відвів погляд туди, де вітер зачепився за гілку яблуні й застиг, осипаючись зеленувато-кислим зітханням на теплу землю. До вікна тулилось кілька яблучок. Вони достигнуть вже цієї осені, коли дерево плаватиме у млосних туманах щоранку, проте… скільки? Скільки достигне? Анатолію чомусь заманулося порахувати пустоцвіт, що вже злетів з гілок, й геть усі зеленці, котрі ще ляжуть дрібнесенькою ковдрою до ніг. Цікаво, і хто ж вирішує, кому з них судилося стати яблуками?

Мовчанку нарешті обірвала господиня.

– Валю, ви – дуже мужня. Чуєте? Дуже. Пам’ятайте про це.

Жінка якось замріяно торкнулась квітів й посміхнулась:

– Полегшало. Спасибі. Таємницями, виявляється, потрібно ділитися.

Іринка зітхнула:

– Атож. Бо після – приходить прозріння.

Прозріння

Анатолій повертався, коли довкола зміїними зграями розповзалися сутінки, а під ногами котилося таємниче й загрозливе «ш-ш-ш-ш». Проте ця колискова не діяла на місто, воно завмерло – з клубками отруйних змій під ногами, оскільки… боялось заснути. Коли воно засне, прийде ніч. А ця ніч може принести по собі моторошне прозріння, а може, лише здогадки – однак і те, й інше нагадувало той-таки отруйний клубок. Дві дівчинки й друга ніч їх зникнення, тут навіть придорожній пил почне шипіти: «Знайдеш – ш-ш?»

Чоловік зупинився. Сутінки вже лизали черевики, які здавалися цієї миті настільки важкими, немов до кожного почепили невидимий тягар. Анатолій озирнувся. Ніч таки в місті. Її можна ковтати легенями ось так просто. Додому йти не хотілося. Стоячи посеред сутінкової вулиці, він вперше подумав про те, що той будинок не є його домом. Так, красива рамка для солодкої жінки. А його там нема. Справжнього його, котрого вже ніхто й не пам’ятає, хіба що дівчинка-світлячок, його дівчинка, доня… Вона знала. Знала навіть тоді, коли він сам себе встигнув забути.

– Татку, а чому хрещена плаче, коли бачить сусідського хлопчика?

– Якого?

– Отого, котрий не такий, як усі.

– Він інвалід, доню.

Дві блакитні квітки замість очей.

– Ні, татку, він… інший. Це як з твоїми малюнками. Пам’ятаєш, ти намалював будинок? Ззовні такий незграбний і страшний?

– Пам’ятаю, але він просто вийшов невдалий.

Блакитні квітки завмерли.

– Неправда. Ти ж не зазирав до середини.

– А що там?

Посмішка.

– Всередині – казка.

Чоловік здригнувся. По тілу поповзло оніміння – повільно й густо. Спогади. Вони, здавалось, зрізали нерви, як стиглу траву. Боляче. Нестерпно боляче. Хочеться затиснути голову щосили, аби біль відійшов, а не можна. Без цих спогадів він – також пустка. Абсолютна. І від того страшна. Непомітно дійшов до будинку, у якому горіли вікна. Величезні, у зріст дорослої людини (адже Рената хотіла саме такі), вони зараз чомусь лякали. Чоловік видихнув темряву й поклав руку на клямку воріт, натиснув, і звідти живою зброєю заблимали два ока.

– Бою! До мене. Свої.

Ніч породила тінь, і та заходилась зосереджено обнюхувати «свого», щоб врешті-решт доволі дружньо махнути кудлатим хвостом. Високий молодик поспішно простягнув широку долоню.

– Віталій. Охоронна організація «Захист».

Анатолій полегшено зітхнув і чомусь подумав, що у такого велетня має бути настільки ж широке серце.

– Над назвою, мабуть, довго не міркували?

Молодик посміхнувся й одразу ж став схожим на хлопчика.

– Навіть не знаю. Я лише три дні, як туди влаштувався, проте за плечима спецназ, тому можете бути спокійні.

Це ж треба. Велетень-хлопчик з широким серцем і досвідом спецназівця. Оксанці такий сподобався б. Чоловік здригнувся. Здавалося, доня стоїть за плечима й блакитними квітками дивиться на охоронця. Чи на собаку? Анатолій присів й зазирнув у очі кудлатому. Красень. Пес дружньо лизнув простягнуту долоню шерехатим язиком. Здивований господар аж присвиснув:

– Дивно. Він так робить лише з дітьми.

– Моя дочка колись мріяла про такого. Я обіцяв, тільки одразу, як переїдемо з квартири, щоб пес міг вільно бігати по траві. Знаєте, що вона мені тоді сказала?

Парубок ніяково відвів очі. Значить, знає, хоча так навіть простіше.

– Сказала, що буде чекати, бо друзів не можна тримати у клітці, навіть якщо клітка – ціла квартира.

Собака раптом гавкнув.

– Погоджується. Молодець.

Анатолій запустив пальці у довгу шерсть. Було чути, як пес дихає – тепло-тепло. Перед очима з’явилось щасливе дитяче обличчя. Донечка сміялася якось так дзвінко, немов сама була дзвоником, а ще кричала крізь сміх: «Бою, лови!!!» Кудлатий пес мчав по зеленій траві, натхненно шукав серед зграйок стурбованих мурах палицю, а потім радісно ніс знахідку своїй власниці. Дівчинка жартівливо підстрибувала й тікала, щоб