Читати книгу - "Затемнення"

я потрапила не в ті двері? Аліса хихикнула.

То була та сама кімната, лише меблі переставлені. Канапа зсунута до північної стіни, а стереосистема — до широких полиць з CD-дисками, щоб звільнити місце для велетенського ліжка, яке займало майже увесь центральний простір. Південна стіна, повністю зі скла, віддзеркалювала оздобу кімнати, роблячи ліжко вдвічі ширшим.

Воно було підібрано зі смаком: золотисте покривало, трохи світліше за стіни, чорна рама, викувана із заліза із примхливим візерунком. Ковані з металу троянди оповили високі бильця, а вгорі сплелися в густу сітку.

Моя піжама, акуратно складена, лежала в ногах ліжка, а збоку — весь набір туалетного знадіб’я.

— Дам тобі трохи свободи, — засміялася Аліса. — Побачимося вранці.

Почистивши зуби і перевдягнувшись, я взяла з велетенського ліжка м’яку пухову подушку, стягнула золотисте покривало і кинула це все на канапу. Я розуміла, що поводжуся по-дурному, але мені було байдуже. «Порш» у якості хабара і королівські ліжка у будинку, де ніхто не спить, — це нестерпно дратувало. Я вимкнула світло і згорнулася клубочком на канапі, занадто знервована, аби заснути.

У темряві стіна більше не була дзеркалом, що відтворювало кімнату. Тепер за вікном у сяйві місяця світилися хмари. Коли очі призвичаїлися, я побачила, як у розсіяному світлі мерехтять верхівки дерев і блискотить маленький клаптик річки. Я дивилася на це сріблясте світло, допоки повіки не поналивалися свинцем.

Хтось тихо постукав у двері.

— Чого тобі, Алісо? — просичала я і вже приготувалася до оборони, уявляючи, як вона сміятиметься, побачивши моє саморобне ліжко.

— Це я, — лагідно сказала Розалія, відчинивши двері настільки, щоб сріблясте сяйво торкнулося її бездоганного обличчя. — Можна увійти?

РОЗДІЛ 7. НЕЩАСЛИВИЙ КІНЕЦЬ

Вона зволікала, стоячи у дверях, із виразом нерішучості на своєму неймовірно хорошому обличчі.

— Звичайно, — промовила я високим від здивування голосом. — Заходь.

Мій шлунок знервовано скрутився, коли єдина з Калленів, хто мене недолюблював, тихо зайшла і сіла поряд зі мною, і нікого не було поруч. Я намагалася здогадатися, чому це їй закортіло мене навідати, але на гадку нічого не спадало.

— Ти не проти поговорити зі мною кілька хвилин? — запитала вона. — Сподіваюся, я тебе не розбудила? — вона перевела очі з розстеленої постелі на канапу.

— Ні, я не спала. Певна річ, давай побалакаємо.

Цікаво, чи почула вона в моєму голосі тривогу так само чітко, як і я?

Вона легко засміялася, і це прозвучало, наче хор дзвіночків.

— Едвард так рідко залишає тебе саму, — сказала вона. — Тож я вирішила, що треба не проґавити нагоди.

Що таке вона хотіла сказати, що не можна було говорити в присутності Едварда? Мої руки нервово жмакали краєчок покривала.

— Будь ласка, не подумай, що я безсоромно пхаю носа в чужі справи, — пролепетала Розалія лагідним і майже благальним голосом. Вона склала руки на колінах і не відривала від них погляду весь час, поки говорила. — Я знаю, що чимало разів ображала тебе в минулому, і не хочу цього повторювати.

— Не хвилюйся, Розаліє. Я не ображаюся. Про що ти хотіла погомоніти?

Вона знову засміялася, дивно ніяковіючи.

— Я хотіла розказати, чому, на мою думку, тобі слід залишатися людиною — чому я б залишилася людиною на твоєму місці.

— О!

Вона усміхнулася, почувши мій вражений голос, а потім зітхнула.

— Чи Едвард розповідав тобі, що призвело до цього? — запитала вона, обводячи жестом своє чудове безсмертне тіло.

Я повільно кивнула, несподівано спохмурнівши.

— Він сказав, що з тобою сталося щось приблизно таке, як зі мною у Порт-Анджелесі, лише тебе не було кому врятувати.

(Мене пересмикнуло на той спогад).

— І це все, що він тобі розповів? — запитала вона.

— Так, — спантеличено відказала я. — А було ще щось?

Вона звела на мене погляд і всміхнулася. То була сувора гірка усмішка, але все ж чарівна.

— Так, — сказала вона. — Було ще дещо.

Я чекала, поки її погляд блукав за вікном. Здавалося, вона намагається заспокоїтися.

— Послухаєш мою історію, Белло? У неї нещасливий кінець, але у кого з нас щасливий? Якби було інакше, ми б зараз лежали під могильними плитами.

Я кивнула, хоча нотки в її голосі мене лякали.

— Я жила у цілком іншому світі, аніж ти, Белло. У моєму людському світі все було набагато простіше. Був тисяча дев’ятсот тридцять третій рік, мені було вісімнадцять, і я була вродлива. Моє життя було ідеальним.

Вона подивилася на сріблясті хмари за вікном, блукаючи думками десь далеко.

— Мої батьки були типовими представниками середнього класу. Батько мав стабільну роботу в банку, чим він — зараз я це розумію — надзвичайно пишався. Він приписував свій успіх вродженим здібностям і важкій роботі, а не щасливому випадку. Я все сприймала як належне: вдома нам здавалося, що Велика депресія — це лише надокучливі чутки. Звісно, я бачила і сіромах, яким пощастило менше. Завдяки батьку в мене склалося враження, що вони самі винні у своїх негараздах.

Завданням моєї мами було утримувати будинок, мене і двох моїх братів у бездоганному ладі. Без сумніву, я була її улюбленицею і стояла на першому місці. Тоді я цього не усвідомлювала, але смутно відчувала, що батькам завжди не вистачало того, що вони мали, навіть якщо цього було більш ніж достатньо. Вони хотіли більшого. Хотіли посісти чільне місце у суспільстві: честолюбці — назвали б ви їх. Моя краса була для них справжнім подарунком. Вони вбачали в ній набагато більше можливостей, ніж я.

Вони не були задоволені, але я була. Мені дуже подобалося бути собою, Розалією Гейл. Я раділа, коли чоловіки дивилися на мене, куди б я не йшла, відколи мені виповнилося дванадцять. Насолоджувалася, коли мої подружки заздрісно зітхали, торкаючись мого волосся. Почувалася щасливою, коли мама пишалася мною, а тато охоче купував мені гарненькі сукні.

Я знала, чого хотіла від життя, і здавалося, ніхто не може мені в цьому завадити. Я хотіла, щоб мене кохали, обожнювали. Воліла грандіозного весілля, з морем квітів, і щоб усі в місті дивилися, як я іду в церкві по проходу з татом під руку, і гадали, що нічого чарівнішого вони в житті не бачили. Обожнювання було для мене як повітря, Белло. Я була дурною шелихвісткою, але щасливою, — вона усміхнулася, задоволена висловленою самооцінкою.

— Піддавшись упливу своїх батьків, я прагнула матеріального достатку. Мені кортіло мати великий будинок із модними меблями, в якому б хтось прибирав, і сучасну кухню, на якій би хтось варив. Як я вже сказала — шелихвістка. Молода і зовсім недалека. І я не бачила жодної причини, щоб цього всього