Читати книгу - "Поштамт"

тлущем, особливо на гузні й на животі. Усе через табурет, одноманітні рухи, одноманітні розмови. А в мене — паморочливі напади, болі в руках, шиї, грудях — повсюдно. Спав усенький день, відпочиваючи від роботи. На вихідних бухав, аби забути. Коли влаштовувався, важив 185 фунтів[15]. Зараз важив 223 фунти[16]. Рухалась у мені тільки права рука.

2

Зайшов до кабінету консультанта. За столом сидів Едді Бівер[17]. Службовці прозвали його Чахлим Бобром. Гострокутна голова, гострий ніс, загострене підборіддя. Наче весь він складався з гострих кутів. І шукав їх довкола.

— Сідай, Чінаскі.

Бівер тримав у руці якісь папери. Читав їх.

— Чінаски, ти витратив 28 хвилин замість 23 на розкидання піддона.

— Слухай, давай без цього лайна, га? Я втомився.

— Що?

— Кажу, давай без цього лайна! Дай мені папірця на підпис, і я піду. Не хочу цього чути.

— Я тут, щоб роз’яснювати тобі, Чінаскі.

Я зітхнув.

— Добре, хай так. Починай давай.

— Нам треба виконувати виробничий розклад, Чінаскі.

— Аха.

— А коли ти не вкладаєшся в розклад, це значить, що твою пошту хтось розкидає за тебе. А це означає понаднормову працю.

— Хочеш сказати, що це я винен у тому, що ледь не щоночі додають три з половиною години понаднормових?

— Слухай, ти витратив 28 хвилин на 23-хвилинний піддон. Оце й усе.

— Вам ліпше знати. Кожен піддон завдовжки два фути. На деяких утричі, навіть у чотири рази більше пошти, ніж на інших. Службовці хапають те, що вони звуть «вершками». Я тим не переймаюся. Хтось має розкидати важчу пошту. Між тим ви, пахолки, торочите, що два фути має бути розкидано за 23 хвилини. Але ж ми не фути розкидаємо по комірках, а листи.

— Ні, ця норма перевірена часом.

— Може, й так. Але, якщо вже визначаєте прудкість людини, не судіть її за одним піддоном. Навіть Бейб Рут час од часу лажав. Оцінюйте за десятьма піддонами чи за нічною зміною. А ви, пахолки, користаєтесь цією нормою, щоб доскіпуватись до тих, хто вам дорогу перейшов.

— Гаразд, Чінаскі, ти своє сказав. Тепер послухай МЕНЕ: ти розкидав піддон за 28 хвилин. Ми відштовхуємося від цього. ТЕПЕР, якщо тебе спіймають на тому, що повільно працюєш, тобі доведеться пройти ПОГЛИБЛЕНУ РОЗ’ЯСНЮВАЛЬНУ РОБОТУ!

— Добре, можна тільки я питання задам?

— Вперед.

— Уявімо, у мене легкий піддон. Часом перепадають. Іноді я розбираюся з піддоном за п’ять хвилин, чи вісім. Припустімо, я розкинув піддон за 8 хвилин. Згідно зі стандартом, перевіреним часом, я зберіг поштамтові 15 хвилин. А тепер чи можу я взяти ці 15 хвилин і до кав’ярні спуститися, узяти собі шмат пирога з морозивом, телевізію подивитися й повернутися назад?

— НІ! ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ НЕГАЙНО СХОПИТИ НАСТУПНИЙ ПІДДОН І ВЗЯТИСЯ РОЗКИДАТИ ПОШТУ!

Я підписав папірець, в якому йшлося про те, що роз’яснювальну роботу зі мною проведено. Затим Чахлий Бобер підписав мій проїзний талон, зазначив час і відіслав мене до мого табурета розкидати пошту.

3

Однак острівки дії подекуди лишалися. Одного мужика зловили на тих само східцях, на яких попадався і я. Голову він тримав під спідницею якогось дівчати. Потім одна з працівниць кав’ярні нажалілася, що їй не заплатили обіцяного за оральні послуги, які вона надавала головному виконробу та трьом поштарям. Дівчину та поштарів звільнили, а виконроба розжалували в наглядачі.

Потім я ледь не спалив поштамт.

Мене відіслали сортувати пошту четвертого класу (до четвертого класу належить рекламна продукція — листівки, буклети, каталоги), а я курив сигару, вивантажуючи пачки пошти з візка, коли якийсь хлоп пройшов повз і сказав:

— ГЕЙ, У ТЕБЕ ПОШТА ГОРИТЬ!

Я озирнувся. Так і є. Малий вогник намагався піднятися, наче танцююча змійка. Випадково до візка впав тліючий попіл із сигари.

— От лайно!

Полум’я швидко зростало. Я схопив каталог і заходився вибивати з нього лайно. Полетіли іскри. Було гаряче. Заледве я розібрався з одним стосом, зайнявся другий.

Почувся голос:

— Гей! Я чую вогонь!

— ТИ НЕ МОЖЕШ ЧУТИ ВОГНЮ, — загорлав я, — ТИ ЧУЄШ ДИМ!

— Гадаю, треба забиратися звідси!

— Ну й котися під три чорти, — крикнув я. — ВАЛИ!

Полум’я обпікало руки. Я мав урятувати пошту Сполучених Штатів, макулатурну пошту четвертого класу!

Зрештою я впорався. Зіштовхнув ногою стос на підлогу й затоптав рештки червоного попелу.

До мене посунув наглядач, поговорити хотів. Я стояв із обгорілим каталогом і чекав. Він подивився на мене й відійшов.

Тоді я продовжив сортувати по ящиках макулатуру четвертого класу. Усе підпалене відкладав убік.

Сигара загасла. Наново її не запалював.

Обпечені руки зачали боліти, я підійшов до фонтанчика з водою, підставив руки під воду. Не допомогло.

Знайшов наглядача і спитав у нього проїзний талон, щоб зайти до медкабінету. То був той самий, що любив приходити під мої двері й питати:

— Ну а тепер у чім справа, містере Чінаскі?

Щойно я зайшов, медсестра спитала те саме.

— Не забули мене, га?

— Авжеж ні. Пригадую, у вас бували направду хворі ночі.

— Не без того, — сказав я.

— Досі водите до себе жінок? — спитала вона.

— Так. А ви так само ще водите до себе чоловіків?

— Гаразд, містере Чінаскі, що сталося?

— Руки пообпікав.

— Підійдіть-но. Як це сталося?

— Хіба не все одно? Попік і все тут.

Вона чимось обробляла мені руки. Зачепила мене грудьми.

— Як це сталося, Генрі?

— Сигара. Я стояв над візком із поштою четвертого класу. Схоже, попіл туди втрапив. Зайнялося.

Груди знову вперлися в мене.

— Будь ласка, не смикайте руками.

Тут вона вклалася на мене всім передом, коли намащувала руки маззю. Я сидів на табуреті.

— Що сталося, Генрі? Виглядаєте знервованим.

— Ну… знаєте, як це буває, Марто.

— Мене звати не Марта. Гелен.

— Гелен, давайте поберемося.

— Що?

— Кажу, коли я зможу знову користуватися руками?

— Та хоч зараз, якщо забажаєте.

— Що?

— Маю на увазі, на робочому місці.

Руки вона обмотала мені марлею.

— Я себе краще не почуваю, — повідомив їй.

— То нема чого пошту було палити.

— То макулатура була.

— Уся пошта важлива.

— Дякую, Гелен.

Вона пішла за стіл, я за нею. Заповнила мій проїзний талон. У своїй малій білій шапочці вона виглядала дуже круто. Слід вигадати, як сюди повернутися.

Вона побачила, як я витріщаюся на її тіло.

— Добре, містере Чінаскі, гадаю, вам краще піти.

— Так, авжеж… Щиро вдячний за поміч.

— Це моя робота.

— Безсумнівно.

Наступного тижня повсюдно з’явилися знаки «ТУТ КУРІННЯ ЗАБОРОНЕНО». Без попільничок службовцям курити забороняли. Хтось підписав контракт із урядом на виробництво цих самих попільничок. Красиві були. З написом «ВЛАСНІСТЬ УРЯДУ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ».