Читати книгу - "Бора"

русизми, чи то сам Іван Іванович зробив це поспіхом.

— Я це прочитав і подумав: людині неодмінно стає легше, коли вона повертається у світ своєї душі. Неодмінно. Навіть коли вже пізно.

Гримнули вхідні двері. Гордій вніс оберемок дров, підкинув кілька грубих гілок до вогню і сказав, скориставшись паузою:

— Таке враження, ніби я записався у філософський гурток.

Це були його перші слова за весь вечір.

— Дайте ж і Гордієві сказати! — відірвалась Лідія від малювання.

Божка теж вирішила підтримати мовчуна, вирішивши, що Гордій ніяк своєї репліки втулити не може.

— Кажіть! — заохотила його Божка, ставлячи на стіл тацю з морозивом. — Що ви про це думаєте, Гордію?

Його не довелося вмовляти.

— Я думаю, — озвався він, — що тополя — це таке собі паливо, — він покрутив долонею з розчепіреними пальцями, — на трійочку. А найкращий жар дають дубові та березові дрова. І якщо додати одну соснову дровинячку — запах у кімнаті стоятиме, як у лісі. Завтра принесу — переконаєтесь.

Божка пирхнула, викинула вперед стиснутий кулак — великим пальцем вгору.

У Лідії стрибнули кутики губ.

Більше Гордія не чіпали. Він зрідка вставляв кілька слів, але більше мовчав. За цим стояли не стриманість характеру, і не звичка тримати власні думки при собі. Мовчання Гордія було особливою формою участі у розмові, хоча і з ним зрідка траплялися напади красномовства, але таких випадків можна було порахувати на пальцях однієї руки. Дві-три лаконічні фрази за вечір — Гордієва норма.

Він слухав, як мало хто вміє, — саме слухав, а не чекав своєї черги висловитись. Своєю мовчазною увагою він найбільше підтримував вогнище взаємної цікавості.

Бору зазвичай теж можна було б назвати мовчункою, але її мовчання було іншого роду, воно йшло від занурення у себе. Вона думала про своє, про власний роман і могла не чути, про що говорять поруч. Або підвестись посеред жвавої розмови, знайти свій блокнот і щось поспіхом занотувати у ньому. Божка одного разу не втрималась, побачивши цей нотатник на камінній полиці між чорною вороною та компасом на підставці — піддалась спокусі: розгорнула, пробіглась очима. І нічого не зрозуміла. Якісь уривки думок або окремі слова. Пізнала лиш вислів Гордія — він вчора пожартував: «Нічого, і на нашій вулиці машина з ковбасою перевернеться!» І саме ця фраза була останньою у Бориному записнику.

Давно не було в Бориному житті таких вечорів з тривалими розмовами, хіба в дитинстві, коли вони приїжджали в село до бабусі. Після пізньої вечері залишались тоді довкола вже прибраного столу, і бабуся розповідала чи то бувальщини, чи то казки, і від почутого бігли мурашки по спині й потилиці і страшно було вийти з хати надвір. Дивно не те, що вечірні розмови та ігри тримали вкупі мешканців цього будинку, скільки той очевидний факт, що часу на них вистачало, як колись у дитинстві. Мабуть, у цьому домі час спливав за своїм внутрішнім годинником.

…Гордій мовчки спостерігав за тим, як Божка розтягнула й стягнула міхи акордеона. Два тривалих дисонансних звуки видав інструмент.

— Дай-но!

Між словом та жестом застрягла двосекундна пауза, ніби у Гордія спочатку зірвалось з язика, а тоді вже й рука потягнулась до акордеона. «Weltmeister» розправив легені, роздихався, узяв кілька пробних акордів. Пальці прошурхотіли по клавішах та кнопках, намацуючи мелодію. А коли Гордій заспівав, Бора спочатку не упізнала мови.

Це згодом вона попросила його переписати слова, і він узявся було диктувати, але Бора раз у раз перепитувала, то Гордій забрав у неї кулькову ручку і сам настрочив нерівним почерком текст пісні у стовпчик. Божка той аркуш паперу сховала у свій наплечник, а тоді набрала текст на комп’ютері і принесла видруки.

Кедь ми прийшла карта нароковац,

Став я свого неня дошіковац:

Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю

Йди за мене служить на ту войну.

Кедь ми прийшла карта нароковац,

Став я музиченьків дошіковац:

Гей ви, музиченьки, заграйте ми чардаш,

Най я си погулям в тот остатній раз.

Стали музиченьки чардаш грати,

Стали ми ся сльози з очей ляти.

Ніхто не заплаче, ні отец, ні матка

Лем за мном заплачут три дівчатка.

А єдна заплаче, бо я її брат,

А друга заплаче, бо я її сват,

А третя заплаче, бо плакати мусить,

Бо вона від мене перштінь носить.

…Реакція на пісню була бурхливою — з оплесками та вигуками.

— Ла-ла прийшла карта нароковаць! — заспівала Божка. — Ла-ла ла-ла ла-а-а дошіковаць! Як класно. Ні фіга не зрозуміло, а так класно!

— Я у якомусь фільмі її чула.

— Та і я, власне, не вперше чую. А ніби вперше.

— Лем за мном заплачут… Лемківська говірка! — піднесено виголосив Іван Іванович.

— Та я ж лемко, — погодився Гордій. — По татові.

— Ви музикант? — допитувалась Божка.

— Був колись.

— Виступали?

— З хлопцями, не сам. У нас був рок-гурт.

— Справді? Як ваш гурт називався?

— Ти не знаєш, тебе ще тоді не було…

— І що з того? Як ви називалися?

— Ну, «Бубуйки».

Лідка шумно втягнула повітря, вийшло щось на зразок горлового здивованого «ги?» — й водночас підхопилась на прямі ноги.

— Го-орік?!

Ніхто нічого не второпав.

— Ти? — голос Лідії злетів, аж по вухах різонуло. — Точно, Горік!

— Хм! — зніяковів Гордій. — Я, власне, давно вже не Горік.

— А я думаю: де бачила цю манеру тримати акордеон? — не вгамовувалась Лідія. — Ніби жінку! Боро, ти чуєш? «Бубуйки»!

У часи захоплення Лідії «Бубуйками» Бора була ще з нею незнайома і про групу під такою назвою лише чула. Вона не могла розділити бурхливої радості колишньої прихильниці фолк-рок-музикантів.

А Лідія усе не заспокоювалась, усе примовляла, як часи змінюються.

— Так, — підтримав її Гордій, торкнувшись свого носа, — багато чого змінилося.

Бора знала, що він — зараз чи згодом — сам розповість те, що вважатиме за потрібне. Або триматиме свої таємниці при собі, за огорожею мовчання. І запитувати, підштовхувати його — даремна справа, бо він сам вирішує, коли і чим ділитися, що оприлюднювати, а що залишати за сімома колодками. Із кожним спільним вечором невідомого, пов’язаного із Гордієм, не зменшувалось, навпаки — ставало усе більше. Він не поспішав розкривати свої таємниці, а може, й не вважав їх такими. Чи взагалі не мав такої потреби — говорити про своє з усіма.

10

Спідничка-фужер, що заледве сягає середини коліна, високі тонкі підбори. Сказати, що Лідія одягнута зручно, було б великим перебільшенням, про зручність тут не йшлося взагалі, до чого тут зручність та комфорт, коли