Читати книгу - "Щоденник страченої"

роздягнуть наголо, обдивляться зусібіч і в усі дірки, як під час обшуку у в'язниці, змасакрують, а далі повільно і з насолодою затопчуть ногами розчленоване тіло.

Іще одного масакрування я не витримаю: на мені не затягнулися шрами від попередніх розтинів.

І тоді, всупереч усім суддівським протоколам і порядкам, я підвелася зі свого місця:

— Ваша честь, — звернулася в повній — майже могильній — тиші.

— Вам іще ніхто не надавав слова, потерпіла!

— Я не є потерпіла. І ніхто не має права позбавити людину її останнього слова.

— Останнє слово у цьому залі не за вами, — знову перебила суддя. - Останнє слово за буквою Закону.

— Ваша честь! Хто б і що тут не говорив, я погодитися із цим не можу. Бо ніхто, крім мене, не знає всієї правди.

— Я протестую, — прокурор стояв чомусь переді мною і свердлив очима, безладно гортаючи щоденник.

— Заспокойтеся, колего, — махнула на нього рукою суддя. — Продовжуйте.

— Я не знаю, до яких висновків прийшло слідство. Воно, може, і не зважило на мій післяопераційний стан і можливі у зв'язку з цим зміни моїх показань. Але це не має жодного значення.

Багато років я люблю цього чоловіка, якого суд хоче сьогодні звинуватити в замахові на вбивство. Та він не винен. Винна тільки я. Я давно хотіла покінчити своє безпутне життя самогубством, та наважилася тільки в той день, коли він прийшов до мене. У той день він просто хвалився мені придбаним пістолетом, а я скористалася нагодою, щоб...

І тоді підскочив він. На чолі у нього виступили великі краплини поту і різко — не в такт диханню — здіймалася сорочка:

— Ваша честь! Не слухайте! Ця жінка бреше! Бреше!

— Я протестую! - тепер кричав уже прокурор. — Тут чинне правосуддя, чи тут діє самосуд?

— Продовжуйте, обвинувачений! — скомандувала суддя.

— Але обвинувачена Ковальчук! — прокурор чомусь розводив руками.

Було зрозуміло, що добре вибудувана прокурором схема насправді захисту, а не обвинувачення Воронова, летіла шкереберть через нього ж.

Чоловік однією рукою витирав піт із чола, а другою шукав у кишені хусточку:

— Ваша честь! Цей злочин цілком лежить на мені. Жінка не винна ніколи. Винен я. Судіть мене. Я справді хотів її убити. Я люблю її...І тому я хотів убити...

— Дурдо-о-ом! — схопився за голову прокурор. — Ваша честь, я протестую. Жертва добре продуманого злочину, якою насправді є громадянин Воронов, навмисне зводить наклеп на себе, щоб приховати справжні мотиви дій підозрюваної Ковальчук. Чоловіче благородство іноді буває не менш нелогічне, аніж істерія жінки. Такий поважний і знаний чоловік проявляє благородство, беручи на себе всю тяжку провину за злочин, не розуміючи наслідків таких дій. Воронов намагається врятувати репутацію жінки, психічна невідповідність якої очевидна.

— Неправда! — кричав чи то жертва, чи обвинувачуваний. — Неправда!

— Ви самогубець... — зітхнув нарешті прокурор.

— Судіть мене. Жінка себе обмовляє. І викиньте нарешті цей щоденник! Хіба може папір передати драму людських стосунків? В той день ми мали намір подати заяву про одруження. А жінка в останню мить мені відмовила. І я хотів її вбити...

— Ви самогубець... — повторив прокурор, згортаючи щоденник. Далі він ретельно запакував його до шкіряного портфеля, навіщось міцно затягнувши паски.

— Що каже психіатрична експертиза щодо стану підозрюваного Воронова? — звернулася суддя до прокурора.

— Адекватний. Він підсудний. Але, ваша честь, зважаючи на виняткове збудження обох сторін, я хотів би просити дозволу на перерву в суді. Якщо громадянин Воронов через винятковість ситуації не може захистити себе сам, його зобов'язана захищати держава.

— Ви кпините з держави, прокуроре. Кпини тут недоречні. Обидві сторони — потерпіла і підозрювана — перебувають у стані, який дозволяє продовжувати розгляд справи. Продовжуйте...

ЕПІЛОГ

1 липня 2032 року.

Спечно — яку Сахарі.

Р.S.

.. А хто його точно знає, як воно там, у сахарах? Тут своєї Африки вистачає. Достатньо поміряти тиск чи зробити кардіограму.

Та біс із ним. Тепер, щоб не втратити глузд і остаточно не впасти в тугу, а якщо точніше — не сказитися, все частіше згадую застосовне на всі випадки життя «Прорвемося!» — таке ж знамените, як свого часу гагарінське «Поїхали!».

Оте нахабне «прорвемося!» сказав колись давно під час нашого першого спільного відпочинку біля моря зеленоокий чоловік, який з усієї сили намагався догодити мені, задля чого вишукував неймовірні і, як йому здавалося, оригінальні способи розваги, не помічаючи, що стає смішним для тих, хто спостерігає його поведінку.

Отож немолодий, засмаглий до кольору чорного шоколаду чоловік, роззирнувшись навсібіч, легковажно кинув голосне «прорвемося!» і полетів сторч головою у надувний басейн, до країв заповнений морською водою. Мабуть, таким чином він демонстрував свою молодість, а може, навіть відвагу.

Але ж... Полетів униз лисою своєю головою — а пошкодив, що б ви думали? Куприк. Так що далі він проривався крізь операційний стіл, наркоз, скальпель хірурга і під моїм недремним і поблажливим наглядом.

«Але ж прорвався...», - сказав мляво, насилу усміхаючись, і усміхаючись далеко не по-гагарінськи, як тільки прийшов до тями. І чомусь додав: «Ти цього не оціниш...»

Ясна річ, оцінювати чарлічаплінські потуги у виконанні старіючого (рідного!) чоловіка, який невміло й безуспішно намагався згадати свою молодість, мені було ні до чого. І справа не в його віці. Справа в тому, що навіть для мене він був смішним. А я знаю, що сміятися над такими людьми не можна.

Я коротала біля нього довгі ночі в холодній реанімації, потім іще довго варила супчики, бульйончики йкашку.

Цілими вечорами тримала його долоню у своїй.

Заспокоювала.

Умовляла.

Переконувала.

Виправдовувалася.

Господи... чому час робить із нормальної людини мавпу?!

Людина живе собі — й найменшого уявлення не має про те, що в ближчім часі (в залежності від обставин) вона стане мавпою.

А чому? Невже лише тому, що людина втрачає тотальний контроль над своїми мимовільними діями і думками, а згодом і над тим, що загалом робить з нею вік і роки? Ну, хай би вже було, якщо йдеться про фізичну, тілесну, оболонку. Але ж вік — це досвід. Досвід не повинен би давати нормальній людині найменшого шансу з віком ставати розумовою мавпою, з мавпоподібними діями. А може, це тому, що людина у будь-якому, навіть глибоко старечому, віці залишається із рудиментами дитини і свідомо дозволяє собі поводитися, як маленькій, і зсихання мозку тут