Читати книгу - "Месопотамія"

і тепер лишилося хіба що закачати в нього трішки крові, і можна буде відпускати на вулицю. Коля нарешті заговорив.

— Настя, — сказав, — точно: вона ж мала вчора приїхати. Як я забув. — Він замовк, дивився у вікно, заклавши руки до кишень. Потім обернувся. — Ось що, Марік. Приглянь за нею, доки мене не буде. Добре?

— Добре, — відповів Марік. — Що за нею приглядати? Не маленька.

Маріо помітив, що Коля стискає в кишенях кулаки.

— Не маленька, — відповів племіннику, стримавшись, — а все одно приглянь. Добре?

— Добре, — заспокоїв його Маріо.

— Я тобі довіряю, — сказав Коля, і Маріо відчув, скільки злості було в цих словах. — Купи їй щось на вечерю.

Він дістав із-під подушки пачку грошей, перехоплену гумкою для волосся, відрахував кілька купюр, передав Маріо. Встромив голку у вену, ліг і незадоволено сказав:

— Ми всі — одна родина. У родині головне що? Довіра. Запам'ятав?

Було незрозуміло, іронізує він чи говорить серйозно, але Маріо про всяк випадок кивнув. Коли виходив, помітив, що пацан із навушниками дивиться на нього зі співчуттям.

На вулиці зупинився й довго все обмірковував. Зайшов до цілодобового через дорогу, купив мороженої риби. Вийшов на вулицю. Потім повернувся й купив пакет вина. Знову вийшов. Знову повернувся — узяв ще пакет. Подумав, згадав жовте Колине обличчя, віддав пакет назад. Приготую їй рибу, подумав, і піду. Коли прийшов до Колі, сестра бігала квартирою й пробувала прибратись. Була в легкій короткій сукні. Маріо помітив, яка вона схожа на свою маму: чорне волосся, яскравий одяг. Братові зраділа, довго й весело обіймалась. Від неї пахло дитячим шампунем. Рибу кинула в мийку на кухні, сказала Маріо зачекати: вона, мовляв, зараз щось приготує, головне — розібратись, що тут у дяді Колі їстівне, а чого краще не чіпати. Довго копалася в холодильнику, вивуджуючи звідти застиглі, мов холодний цемент, пакети з молоком, шматки м'яса, що кольором нагадували нечищені черевики, підозрілі банки з домашніми соліннями, схожі на відьомські приправи. Викидала все це до відра зі сміттям, зазирала до шухляд столу, ставала на стілець і вибирала щось із горішніх полиць, просила Маріо підійти і взяти в неї з рук цукор, мед і морську сіль. Маріо підходив, сторожко задивлявся на неї знизу, світло йому повнилося морською сіллю, і сльози виступали на очах від того, що він бачив. Настя навантажувала його соусами й консервами, нишпорила кухнею, зрештою скинула все це на стіл і спробувала дати раду зі знайденими запасами. Тут Маріо вийшов із забуття й почав відбирати в неї кухонні ножі. Сказав, давай, мала, йди читати комікси, я сам усе приготую. І піду. Мені, сказав, сьогодні ще на роботу.

— Ти хоч готувати вмієш? — спитала Настя.

— Погано, — відповів Маріо, згадуючи, як нещодавно варив у майстерні для напарника клей і ледь не спалив будинок.

— Я тебе навчу, — запропонувала Настя, знову беручи все до своїх рук. — Тут усе просто. Головне — спеції.

Вона діставала рибу й овочі, траву, темно-червоні порошки й товчені корені, усе це змішувала й перетирала, ретельно нарізала й дрібно провіювала, скидаючи до великого баняка, що незабаром почав закипати й набувати небачених кольорів. Маріо стояв у неї за спиною й думав про Колю. Згадував, що той говорив про довіру, намагався здогадатись, що саме він мав на увазі. Не зовсім розумів, як поводити себе із сестрою, сумнівався, чи не піти йому вже тепер. Але знову згадував про Колю й залишався на місці. Щоби відволіктись, запитав Настю, де та навчилась готувати. І почув цілу історію. Виростала Настя в приморському місті, між заводом і портом. Жили вони з мамою в заводському гуртожитку. Тата в них не було, тож коли мама бігла на роботу, Настею опікувалися сусідки. А сусідки наші, розповідала вона, були справжні відьми. Вони й навчили Настю куховарити, навчили застосовувати різні підозрілі приправи, від чого їжа ставала поживною, хоча й не завжди стравною. З дитинства вона запам'ятала безліч смаків і запахів, мертвих птахів на кухні й холодний підвал, обжитий слимаками й наповнений осінньою городиною. Одного разу сусідки випадково її в цьому підвалі зачинили. Вона сиділа там до вечора, доки не прийшла мама. З тих пір, сказала Настя, я зовсім не боюсь темряви.

Я теж не боюсь темряви, відповів Маріо й тут-таки згадав, як йому трапилось ночувати в цій квартирі. Коля поклав його в коридорі на розкладачці, сам довго засинав на канапі, важко повертався уві сні, розмовляв і прокидався, канапа рипіла під ним, мов акордеон. Маріо дослуховувався до Колиного галасу, вираховував інтервали між його скрикуваннями, а потім несподівано заснув. Прокинувся, підвів голову й відразу побачив Колю. Той стояв на кухні, коло вікна, зовсім без одягу, й пильно вдивлявся у чорно-лимонну ніч. Місячне світло робило його шкіру зеленою, а череп блискучим. Дихання його було важким і хижим. Він стояв нерухомо. Потім розвернувся й рушив назад до кімнати, у темряві не звертаючи жодної уваги на Маріо. Ступав насторожено й важко. Паркет похрускував, як перший сніг під лапами зомбі, що вийшов на полювання.

Настя розклала в глибокі тарілки те, що зварилось. Пішла до сусідньої кімнати. Сіла на килим, поставила посуд перед собою. Маріо з вином посунув слідом, розірвав пакет, вино вибухнуло в його руках, заливаючи килим, всотувалось у товсту поверхню, торкалося ліній і руйнувало симетрію візерунків. Маріо прибіг із серветками й заходився вилизувати цей чортів килим, але Настя зупинила його, сказала: заспокойся, я потім відчищу, я знаю один таємний спосіб, ще давньоіндійський, як чистити китайські синтетичні килими. Давньоіндійський? — засумнівався Маріо. — А звідки знаєш? У нас, — пояснила Настя, — часто зупинялись іноземці. Переважно моряки й торговці бурштином. Вони мене й читати навчили. Я взагалі спочатку вивчила есперанто, лише потім російську. Ти знаєш есперанто? — спитала, поправляючи волосся й осмикуючи сукню.

— Погано, — відповів Маріо.

А сам згадав, як Коля взявся «рішати справи» з якимись поляками, а він, Маріо, мусив вести з ними телефонні бесіди. Говорили англійською, Коля його й викликав як носія англійської. Проте говорив Маріо погано, поляки говорили ще гірше, Маріо їх майже не розумів, а те, що розумів, Колі відверто не подобалось. Він стояв поруч із племінником, дивився на нього холодно й відсторонено, постійно перепитував, злився, від чого Маріо панікував і розумів ще менше. Зрештою Коля відібрав У нього слухавку, злісно пояснив усе, що про нього думає, й узявся вести перемовини сам. Потім показував Маріо рахунки за телефонні розмови, ніби список його, Маріо, дитячих гріхів. Довіра, думав Маріо, аякже.