Читати книгу - "Звірослов"

Мені не потрібен кілограм «Ромашки». Потім прийми душ. І причешися.

- Що мені чесати? У мене майже нема волосся.

- Це тобі так здається. Волосся вже давно відросло і стирчить у різні боки. Вдягни чисту сорочку. Зніми ці рейтузи, прошу тебе. Ти подібний у них на якогось задрипаного сантехніка.

- Рейтузи як рейтузи. Що ти до них причепилася? Мені в рейтузах добре.

- Зніми їх. Вдягни штани від спортивного костюма.

- Хіба в мене є спортивний костюм?

- Є. Ти просто про нього забув. Ти ж не займаєшся спортом.

- Чого це не займаюся? Я кожного ранку вигулюю Діану.

- Вигулювати Діану - це не спорт.

Фаня нашвидкуруч прибирає у квартирі. Закидає у шафи і тумби речі, які їй здаються зайвими на видноті. Проводить мокрою ганчіркою по підлозі. Поправляє на фотелях і дивані накидки.

Уже пів на п’яту. Вони от-от прийдуть.

Тепер я, думає Фаня. Що мені вдягнути? Не хочу, аби виглядало, ніби я дуже ретельно готувалася до їхнього візиту. Так. Мені приємно, що вони прийдуть. Вони ще ніколи не були в мене вдома. Але з іншого боку, не треба робити з цього свято. Одягну довгу футболку і гетри, і все. Губи фарбувати не буду. Від губної помади на губах мені хочеться ригати.

- Пазь! - кричить Фаня з кімнати. - І коньяк. Купи коньяк.

Пазьо каже: «Куплю», виходить з квартири на сходи.

Він дуже любить ці сходи. Таких немає навіть у старих львівських будинках. Тобто є, але трохи інакші. Не такі страшенно брудні. Не такі небезпечні. А ці сходи небезпечні. На них легко можна вбитися.

Дивно, що цього ще ніколи не ставалося, думає Пазьо. Сходи прогнили, де-не-де однієї сходинки бракує. Так, на сходах давно вже мусив статися якийсь нещасний випадок. Сходами щодня і щоночі ходить повно людей. Не до Пазя і Фані. До них якраз рідко хто приходить, хоча живуть вони в самому центрі міста, просто навпроти ратуші. Насправді натовпи люду ходять у сусідню квартиру, яка називається «У психіатра». Це такий приватний підпільний генделик, де кожному охочому наливають п’ятдесят грамів. Пазьо ніколи «У психіатра» не був, ніколи того Психіатра, який наливає п’ятдесят грамів, особисто не бачив, але чув від інших, як ця процедура відбувається.

Просто навпроти ратуші, поміж поштою і канцтоварами, є темний непомітний під’їзд древнього, можливо, ще австрійського будинку. Пірнаєш туди якомога непомітніше. Потім піднімаєшся старими брудними сходами на найвищий - третій - поверх. Там усього дві квартири. Першу минаєш. Це квартира Пазя і Фані. Йдеш прямо в кінець коридору. Бачиш прочинені двері (вони прочинені завжди, коли б ти не прийшов, там чекають на тебе, там люблять тебе).

Опиняєшся в порожній темній кімнаті - щось середнє між гуртожитською кухнею і громадським туалетом. Стіни оббиті керамічною плиткою з фіалковим орнаментом. Посередині стоїть високий стіл - імітація барної стійки. Ти підступаєш до столу, кладеш на нього одну руку. Це знак, що ти хочеш тільки п’ятдесят грамів. Кладеш дві руки - сто грамів. Дві руки і капелюх - сто грамів і бутерброд з копченою ковбасою.

Минає хвилина-дві. Із сусідньої кімнати виходить високий кремезний чоловік. Це Психіатр. Ти не дивишся на нього. Тобі немає до Психіатра ніякого діла.

Він мовчки ставить перед тобою замовлення і зникає туди, звідки з’явився. Ти швидко поглинаєш горілку, ковтаєш бутерброд, якщо є, і йдеш геть, залишивши на столі заборговані гроші.

Горілка «У психіатра» вдвічі дешевша, ніж в офіційних забігайлівках. Бутерброд з ковбасою взагалі безкоштовний. Але Пазьо ніколи там не був.

Усе-таки, думає він, дивно, що на сходах ще не траплялося летальних випадків. Сходами вдень і вночі марширують сотні алкоголіків, а з алкоголіками часто щось стається. Дивно.

Пазьо заходить у центральний гастроном, що знаходиться зовсім поруч, за кількадесят метрів від дому. Відразу звертає до кондитерського відділу. Вистоює невелику чергу і каже знервованій підстаркуватій продавщиці:

- Кілограм шоколадних цукерок, будь ласка.

- Яких саме?! - нервується продавщиця.

Пазьо збентежений. Він не може так зразу сказати, яких саме.

- А які у вас є?

- Чоловіче добрий! У мене тридцять видів шоколадних цукерок!

- А «Ромашка» є?

- Є.

- Тоді дайте «Ромашки».

- Кілограм? - ще більш нервово уточнює продавщиця.

- Так. Нехай буде. Кілограм «Ромашки», будь ласка.

Вони приходять рівно о п’ятій вечора. Три елегантні дами бальзаківського віку. Це хороші Фанині подруги. Вони товпляться в коридорі, а Фаня люб’язно припрошує не роззуватися.

- Проходьте відразу у вітальню, - каже Фаня. - Проходьте.

- Ох, - щебече одна з дам, - там такі страшні сходи! Такі брудні і головне - такі стрімкі! Ми мало на них не повбивалися.

- Так, - каже Фаня, - сходи справді небезпечні. Знаєте, старий будинок. Австрійський, мабуть. Ми збираємося продавати цю квартиру, але до справи ніяк не доходить. Усе часу не вистачає.

- Квартира дорожезна має бути. У самому центрі.

- Тисяч сто, - підтакує Фаня. - А може, навіть двісті.

Дами чимчикують у вітальню. Вони поводяться якось дивно. Фаня все помічає. Здається, ніби дами бояться доторкнутися до чогось, щоб не забруднитися. Щоб не підчепити смертельну інфекційну хворобу.

- Будете чай? А може, коньяк? У мене є добрий коньяк.

- Ні-ні. Ми ненадовго, - одноголосно щебечуть дами. - Ти ж знаєш, ми прийшли подивитися на колекцію!

- Ага, так. Колекція.

Фаня зі спритністю фокусника відхиляє фіранку на вікні.

- Дивіться!

На підвіконнику в рядок повискладувані горщечки з кактусами. Це Фанина колекція. Її гордість. Вона збирає кактуси вже два роки. Купує їх у спеціалізованих магазинах, пересаджує в спеціальний кактусовий ґрунт і складає рядочком на підвіконник. Влітку Фаня переносить колекцію на балкон, щоб кактуси грілися на сонечку. Підливає їх дощовою водою. Словом, дбає за ними.

- Яка краса! - вигукують дами і схиляються над кактусами. - Ти так часто розповідала про них, що ми не могли не прийти і не побачити це чудо. Кактуси прекрасні. Вони цвітуть?

- Ще ні. Вони молоденькі. Мають максимум по два роки, - Фаня сама розквітає від гордощів. - Але коли зацвітуть, я вам обов’язково покажу.

Дами вовтузяться біля кактусів, час до часу видаючи захоплені спостереження. Фаня, у довгій футболці і домашніх тапках, стоїть біля телевізора, пишна як пава. Її кактусів ще ніхто зі сторонніх не бачив. А Фаня дійсно ними пишається. Є чим. Знав би хтось, скільки з кактусами клопоту! І вони такі колючі! Фаня пересаджує їх у шкіряних зимових рукавицях, але все одно примудряється кілька разів уколотися. Уколи кактусів неймовірно болючі. Потім уражена шкіра може ще довго-довго червоніти,