Читати книгу - "Смак свіжої малини"

class="p1">— І сама вже не знаю. І тому прошу поворожити.

— А, правда, — спохопилася бабуся. — Я тут балакаю, а гроші йдуть. Уже біжу по карти. Холера ясна, де ж я їх поклала? Дівчатка, передзвоніть за десять хвилин, добре? Я зараз спокійно обдивлюся. Перетасую, впіймаю настрій і почнемо, так?

Ми передзвонили за п'ятнадцять.

— Ну, щойно знайшла. Знаєте де?

— На пральці, — припустила я.

Не знати чому бабуся завжди знаходить їх на пральці. Або в братрурі.

— Знову, — притакнула бабуся, — але що вони там робили? Вічні загадки. Добре, в темпі, бо зараз сюди прийде Геня. Хто з вас перша?

— Може, я? — озвалась я. — У мене нічого не складається. Я вже місяць шукаю роботу і пшик. Ну і Рафал. Але на тлі безробіття це абищиця.

— Добре, я розкину за тебе. Ой лишенько, дев'ятка треф при казенному домі. Якась прикрість на місці навчання.

— Чудово, ще і в універі лажа.

— Чекай-чекай. Великий клопіт через заздрощі, але завдяки тузу треф…

— Туз — це смерть. Усе ясно, я просто помру, розчавлена стіною проблем. Тільки тоді мене оцінять.

— Стривай, Малинко, хвилечку. Ніякої смерті. Король пік. Якийсь старший брюнет захворіє чи помре, і все з'ясується.

— Напевно, в універі? Чи, може, батько?

— Твій батько трефовий, і нічого не з'ясується. Ой, лишенько, твоя мама має когось на стороні. Ти знала?

— Бабусю, — не витримала я, — ти ворожиш мамі чи мені? Що там з універом?

— Зараз-зараз. Ще раз розкладу. Що тут у нас? — Бабуся замовкла, вивчаючи карти. — Знову клопіт із казенним домом. Серйозний випадок із брюнетом. Пересунь захист, Малинко.

— Мені вже призначили термін, — простогнала я. — На десяте липня.

— Я прокажу молитву до святого Антонія. Може, тобі таки вдасться його пересунути.

— Знов Антоній?

— Єдиний надійний святий. Хвилину тому він показав мені, де лежать карти.

— Що мені ще випало? Бо тут Евка чекає й шарпає за шнур.

— Якісь гроші. Ти познайомишся з білявцем здалеку. Фантастичний тип. А який закоханий.

— Нарешті, — зітхнула я.

— Зараз-зараз, важливе побачення. Ти, білявець і шатенка. Весільна карта. Тільки той шатен, що він тут робить?

— Ти казала, що білявець, — перебила я.

— Це інший. Він увесь час біля тебе. За першим розкладом теж. Він уже колись тобі допоміг і весь час чекає. Закоханий. І ти теж закохаєшся. Ну, моя дорогенька, — присвиснула вона, — вам стелиться сама червона карта. Добре, тепер Ева. Ти слухаєш?

— Не можу дочекатися, — озвалась Евка.

— Уже розкладаємо. Скільки червоного! Той з бруньками має ясне волосся? При грошах. Що це, він іще вчиться? Або із заможного дому. Так, батько при урядовій карті. Вчений.

— Бачиш? — шепнула мені Евка. — Все збігається.

— Світом без тебе нудить, — вела далі бабуся. — Але зараз-зараз. Клопоти. Розрив.

— Який розрив, якщо нічого не почалося? — розхвилювалась Евка.

— Холера, Геня дзвонить у домофон. Закінчимо іншим разом.

— Не лишайте мене так, — зойкнула Евка. — Ще два слова!

— Ну добре, тільки швидко. Три, чотири, п'ять, шість. Зрада й великі сльози. Але зажди, це для шатенки, а в тебе ж чорне волосся. Остаточний розрив. Вони вже стукають. Добре, кінчаймо, па-па.

Вона швидко поклала слухавку. Ми сіли одна проти одної. Сидимо.

— Казала тобі, ходімо до ворожки, — почала я.

— Може, не збудеться, — невпевнено сказала Евка. Сидимо далі. Тиша.

— Що ж тепер робити? — озвалась я.

— Нічого, чекати. Вісімдесят відсотків проблем розв'язується самотужки. Ти цього не знала?

Не знала. Я ж не Евка, а тільки Малина. Вічно заплутана, перейнята дрібницями. Сидимо далі. Може, ввімкнути телевізор?

25.06. Понеділок. Мабуть, я щось підхопила на тій купальській забаві. Хто таке бачив? Одинадцять градусів у червні. Гарний мені парниковий ефект. А вчора? Певно, почну спочатку. Приголомшені бабусиною ворожбою, ми сиділи, безглуздо глипаючи у вимкнений телевізор.

— Позичиш мені якусь куртку? — обірвала мовчання Евка.

Я почалапала до шафи. Відчинила рипучі дверцята. З шафи вилетіли три молі, розгодовані на моїх светрах. Як уже лажа, то скрізь.

— Хочеш плащівку чи джинсову?

— Не маєш чогось теплішого? — скривилась Евка. — Поки я сюди їхала, задубіла до кістки. Сумніваюсь, аби раптом потеплішало.

Я витягла два пуховики й товсті зимові шалики.

— А ти не можеш триматися золотої середини? Завжди якісь крайнощі.

— Бурчиш, ніби ми з тобою подружжя з двадцятирічним стажем.

— Бо я приголомшена, — Евка стала смоктати палець. — Ворожбою.

— Думаєш, я ні? Універ — це єдине місце, де я здобуваю хоч якісь успіхи. З роботою завал, з коханням лажа. Самі поразки. А тут довідуюсь, що будуть проблеми з навчанням.

— Що там може бути? — спробувала злегковажити Евка.

— Все, що завгодно. Знаєш, як зрізають на захисті? Чудернацькі питання, жовчні зауваження. Параноя. Цього року завалили шість чоловік із сорока. Я мушу його перенести, — вирішила я.

— Цікаво, коли ж я захищуся, — замислилась Евка. — Добре, годі смутку. Адже нині в нас Купала.

Ніч чарів і забав

Ми вибралися незадовго до дев'ятої. Акурат, щоб доїхати до Вісли й устигнути пропхатися в натовп, поки почнуть пускати феєрверки. Феєрверки — це одна з небагатьох штучних речей, які занурюють мене в стан ейфорії. Найбільше я люблю оті золотаві парасолі, з яких виростають наступні й наступні, просто-таки над головою. Всі довкола кричать і пищать од захвату. Але не сьогодні. По-перше, через дощ. Ми виглядали, як велике стадо змокрілих курей, яким несила дочекатися, щоб повернутися до курника. А по-друге, ця повітряна кулька. Біла з візерунком. Невелика, але достатньо велика, щоб цілком заслонити мені поле зору. На небі виростали величезні золотаві квіти, але я бачила тільки білу кульку. Я намагалася відсунутися, але без успіху. Величезне стадо змокрілих курей було непорушним. Може, повернути голову? О, трохи бачу. Обриси великого сріблястого диску, який саме розтанув на фоні хмар. Кілька сумних іскорок. Зараз я щось зроблю. Я того не витримаю. Але що? Кричати не буду. Тільки перешкодила б іншим. Я стала нервово постукувати черевиком по землі. Може, хлопець (це, напевно, хлопець) здогадається і візьме ту кляту кульку під пахву? Спробую послати йому телепатичні сигнали: «Ти, з кулькою, заважаєш! Візьми її під пахву! Візьми!!!» Все марно. Спробую ще більше повернути голову. Мабуть, теж марно, хлопець поряд обпік мене поглядом. Я майже почула: «Куди ти пхаєшся з тією своєю головою!» Раптом усе почало мене дратувати: і та листопадова погода, і бабусине ворожіння, і хлопець зі злющим поглядом, і той жахливий запах змокрілого натовпу. А найбільше та кулька. Зараз мене чорти візьмуть!

— Прошу пана, заберіть ту кульку! — почула я голос десь поперед себе.

— Найліпше відпустити її на волю! — гукнув хтось збоку.

— Ну, власне,