Читати книгу - "Українські народні казки"

і перелякався. Розгніваний, продиктував такого листа: «Знаю, що не ти мудрі діла зробив, не ти стрілою вибив мені з рук погар. У тебе є витязь. Хочу його видіти своїми очима. Цього тижня має бути в мене. Як ні, піду на твою державу страшною війною».

У царя була велика гостина: їли, пили, гуляли, співали, веселилися. Цар радів, що буде мати доброго заступника, на котрого передасть державу, за котрого віддасть свою доньку, — витязя сильного, гордого, прекрасного. Але, коли прочитав листа песиголовця, нараз його лишила радість і веселість. Підпер голову й журився. Зажурилася й цариця, плаче за Іванком, як за рідним сином.

Айбо найбільше жаль розриває серце доньки. Вона аж умліває.

Засмутилися всі люди. Що тепер буде? Лютий ворог нападе і знищить країну.

Лиш Іванко один не зажурений — їсть, п’є й веселиться, ніби ніщо не сталося.

А другого дня відповів песиголовцеві: через тиждень чекай такого й такого легіня.

Передав вісникові листа, а сам пустився межи військо підбирати точно таких хлопців, як і сам. Вибрав одинадцять вояків таких, як близнята: всі схожі на нього.

Всіх одягли в однаковий одяг. Іванко взяв таке ж саме плаття і замішався межи хлопців. Сам цар не міг впізнати його серед інших витязів!

Іванко навчив своїх побратимів, що мають робити і що говорити, коли будуть у песиголовця.

Посідали хлопці на коней і — гайда!

Їхали три дні, а на четвертий здалека побачили палац.

Песиголовець на чолі цілої залізної дивізії вийшов сперед них і дуже здивувався, що з’явився не лиш один витязь, котрого він чекав, а дванадцять — і всі як близнята!

Нараз дав команду, аби його дивізія обступила хлопців, а сам з помічниками пару кроків зробив уперед і гукнув прибулим:

— Котрий з вас мудрий витязь?

— Я! — відповіли всі дванадцятеро разом.

Здивувався цар песиголовців і знову крикнув:

— Котрий мудрий витязь? Най виступить наперед, подам йому руку!

А хлопці всі ступили наперед.

Дикун не знає, що чинити, як упізнати витязя. Каже:

— Запрошую всіх вас до свого палацу. Там переночуєте. А рано продовжимо нашу бесіду.

Дав команду військові, щоб марширувало назад у казарми, а сам з нашими хлопцями вернувся в палац.

Там виділив для них окрему кімнату. Сюди принесли їсти. А по вечері їм приготували парадні постелі, щоб почували себе, як удома.

Хлопці їли, пили і добре загуляли.

Коли веселилися, песиголовець радився зі своєю матір’ю-відьмою. Все розповів їй і просить поради. Вона відповіла:

— Не бійся, сину, діло впорядкую. Вранці будеш знати, котрий з них мудрий витязь.

І коли наші хлопці перед спанням купалися, вона шмигнула в їх кімнату й сховалася під постіль.

Помилися хлопці і, сміючись, жартуючи, роздягаються та лягають спати. Говорять межи собою:

— Браття, паскудний сей песиголовець, але почастував нас непогано! Калачі в нього предобрі!

— Чому би були не предобрі, якщо вони замішані на материнськім молоці.

Відьма собі позначила, хто ці слова сказав.

— Браття, я ще не пив такого доброго вина!

— Де би не добре, коли в ньому людська кров замішана!

— Чудуюся, — говорить і третій, — що народ тут терпить такого ска-рідного царя. Не знайшлося би у них ліпшої людини?!

— Не чудуйся, сей песиголовець з чортового покоління, тому так безжалісно він мучить людей.

Так собі говорячи, витязі заснули. А відьма, котра все запам’ятала, вилізла з-під постелі, тихенько підійшла до сплячого Івана й ножичками прорізала йому волосся навхрест. Так його позначила й тихенько, крадучись, вийшла із кімнати.

Все, що чула, розповіла синові.

Рано встають хлопці, миються, причісуються… Й Іванко помітив, що у нього волосся пострижене. Зразу здогадався, що це якась хитрість. Узяв ножички і вирізав такий самий хрест на голові всім товаришам.

Одяглися хлопці, взяли шаблі і вийшли надвір. А там уже чекав їх песиголовець з військом.

Поставали в ряд. А дикун знову звідає:

— Котрий з вас мудрий витязь?

— Я! — відповідають усі разом.

Тоді песиголовець сказав, щоб зняли шапки.

Хлопці познімали свої шоломи. Дивиться песиголовець — у кожного вистрижений хрест.

Страшенно розгнівався і закричав:

— Я виджу, що той із вас, котрий себе вважає наймудрішим, ховається за других, не сміє показатися мені на очі. Боягуз!

Іванко далі вже не міг мовчати. Виступив і сказав:

— Сам ти боягуз! Я — той, котрого ти шукаєш! Чого хочеш від мене?

— Як смієш казати, що я з чортового покоління?

— Про се твоя мати розповість тобі.

Прикликали матір, і вона розказала все песиголовцеві:

— Ти вже народився паскудний і злий. Надокучив мені був, і якось я сказала: «Хоч би чорт прийшов, то віддала б тебе йому». І чорт справді з’явився, але не взяв тебе, лиш нагородив чортівською ласкою. Від того часу на всіх твоїх справах видко чортів знак, і ти сам став чортом.

Песиголовець мало не задушив матір. Обернувся до Іванка й крикнув:

— Я не потерплю, аби хтось на світі мудріший був од мене! Зараз тебе вб’ю! — І вихопив шаблю.

Айбо й Іванко не дрімав. Витяг свою шаблю, і почали битися, аж земля тремтіла.

Шаблі поламалися. Почали боротися. Та ні один, ні другий не могли перемогти.

Але таки дикун наладився, закрутив Іванком і вдарив ним так, що до колін застряг хлопець у землю. Розсердився Іванко, вискочив із землі, вхопив песиголовця і вдарив ним так сильно, що увігнав у землю до пояса. А тоді — хап за голову! — і відкрутив її, як курчаті.

Іванко підняв голову песиголовця й кинув межи військо.

А солдати підняли шаблі й дружно закричали:

— Ура-а!

І тут же на місці вони оголосили, що признають своїм царем Іванка.

Витязь красно подякував, прийняв царську корону і каже:

— Відтепер оцей народ не буде вести війни з сусіднім народом. Складемо вічний мир!

Другого дня молодий цар проголосив: хто хоче йти в сусідню державу на свято миру, за того всі видатки заплатить казна.

Гей, і зібралося понад мільйон людей і рушили в путь.

Іванко на чолі війська з десяти дивізій також рушив у свою країну.

Дійшли до кордону і отаборилися, зробили гостину.

Коли старого царя сповістили, що на кордоні чуже військо, котре не можна й полічити, він дуже злякався. Думав, що песиголовець убив Іванка і напав на його державу.

Скликав раду, взяв дружину, доньку і з хлібом-сіллю пішов на кордон, щоб перепросити лютого напасника і піддатися його волі. «Не варто— гадає,— проливати кров…»

Іванко, одягнений у залізну збрую, сидів на коні сперед свого війська й чекав старого царя. А той з