Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

ожили, а зазвичай бліде обличчя налилося кров'ю, коли він, посміхаючись, пробрався крізь натовп і став Розглядати підвішену кицьку.

- РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ -

Напис на стіні

- Що тут діється? Що діється?

Почувши, безперечно, Мелфоїв крик, крізь юрбу пропихався Арґус Філч. Коли він побачив Місіс Норіс, то відсахнувся й перелякано схопився за обличчя.

- Моя киця! Моя киця! Що сталося з Місіс Норіс?! - лементував він.

Його вирячені очі натрапили на Гаррі.

- Ти! - вереснув він. - Ти! Ти вбив мою кицю! Ти  її замордував! Я тебе вб'ю! Я тебе...

- Арґусе!

У супроводі кількох інших учителів з'явився Дамблдор. Він миттю промайнув повз Гаррі, Рона й Герміону і відв'язав Місіс Норіс від скоби.

- Ходи зі мною, Арґусе, - звелів він Філчу. - Ви також, містере Поттере, містере Візлі, міс Ґрейнджер.

Локарт відразу вийшов із натовпу.

- Пане директоре, мій кабінет найближче, тут, нагорі. Прошу, заходьте!

- Дякую, Ґільдерою, - погодився Дамблдор.

Мовчазна юрба розступилася, давши їм дорогу. Локарт, схвильований і гордий, поспішив за Дамблдором; за ним пішли професорка Макґонеґел і Снейп.

Коли всі зайшли до темного Локартового кабінету, на стінах зчинилася метушня. Гаррі побачив, як декілька Локартів з бігудями у волоссі раптом повтікали з фотографій. Справжній Локарт запалив свічки на письмовому столі й відступив назад. Дамблдор поклав Місіс Норіс на гладеньку поверхню й почав її оглядати. Гаррі, Рон і Герміона тривожно перезирнулися і сіли в крісла якомога далі від свічок.

Кінчиком свого довгого, гачкуватого носа Дамблдор мало не торкався хутра Місіс Норіс. Він пильно розглядав її крізь окуляри, що скидалися на два півмісяці, і щось там намацував довгими пальцями. Професорка Макґонеґел також схилилася над столом, примруживши очі. Снейп стовбичив за ними, наполовину в затінку, з дуже дивним виразом: здавалося, він насилу тамує в собі посмішку. А Локарт вештався довкола, снуючи всілякі здогади.

- Її, безперечно, вбив якийсь проклін, можливо, метаморфозне катування. Я вже не раз із цим стикався, шкода, що мене не було поблизу, бо я знаю антипроклін, який урятував би її.

Локартове базікання переривали сухі, болісні схлипування Філча. Не в змозі дивитися на Місіс Норіс, він упав у крісло біля столу й затулив лице руками. Хоч як Гаррі не любив Філча, але тепер навіть трохи його жалів, хоча значно менше, ніж самого себе. Якщо Дамблдор повірить Філчеві, Гаррі, звичайно, виженуть.

Дамблдор почав ледь чутно бурмотіти якісь дивні слова, торкаючись Місіс Норіс своєю чарівною паличкою, але нічого не відбувалося, вона й далі скидалася на опудало.

- ...пам'ятаю, щось подібне трапилося в Уаґа-дугу, - розповідав Локарт, - ряд нападів, це все я описав у своїй автобіографії. Я спромігся забезпечити жителів міста різними оберегами, і тоді Усе відразу владналося...

Локартові фотографії на стінах ствердно кивали головами. Одна з них забула зняти сітку для волосся.

Нарешті Дамблдор випростався.

- Вона не мертва, Арґусе, - стиха мовив він.

Локарт, що саме перераховував убивства, яким він запобіг, зупинився на півслові.

- Не мертва? - задихнувся Філч, дивлячись на Місіс Норіс крізь пальці. - Але чому... чому вона така застигла й задубіла?

- Хтось паралізував її, - пояснив Дамблдор («Ага! Я так і думав!», - вигукнув Локарт). - Але як, я не можу сказати.

- А ви його запитайте! - заверещав Філч, повертаючи до Гаррі своє прищаве й заплакане обличчя.

- Жоден другокласник не зміг би цього зробити, - рішуче заперечив Дамблдор. - Тут треба володіти чорною магією найвищого...

- Це він зробив, він! - бризкав слиною Філч, а його брезкле обличчя почервоніло. - Ви бачили, що він написав на стіні! Він знайшов... у моєму кабінеті... він знає, що я... що я, - Філчеве обличчя скривилося. - Він знає, що я сквиб! - нарешті видушив він.

- Я навіть не торкався Місіс Норіс! - голосно вигукнув Гаррі, відчуваючи незручність через те, що всі, навіть Локарти зі стін, втупилися в нього. - І я навіть не знаю, що таке сквиб.

- Дурниці! - гаркнув Філч. - Він бачив мого листа з «Чарами для чайників!»

- Дозвольте мені сказати, пане директоре, - почувся Снейпів голос, і лихі передчуття Гаррі тільки посилилися: він був певен, що жодне Снейпове слово не віщує йому добра.

- Можливо, Поттер та його друзі просто опинилися не в той час і не в тому місці, - почав той, криво посміхаючись, немов і сам сумнівався, - але ми маємо декілька підозрілих моментів. Чому вони взагалі потрапили до цього коридору? Чом не були на бенкеті з нагоди Гелловіну?

Гаррі, Рон і Герміона почали водночас розповідати про смертенини:

- ...там були сотні привидів, вони підтвердять, що ми були серед них!

- Але чому ж ви після цього не пішли одразу на бенкет? - поцікавився Снейп, виблискуючи в сяйві свічок своїми чорними очима. - Чому піднялися сюди, до цього коридору?

Рон і Герміона глянули на Гаррі.

- Бо ми... ми... - промимрив Гаррі, чиє серце шалено закалатало: щось підказувало йому, що розповідь про те, як він побіг сюди за безтілесним голосом, якого ніхто більше не чув, звучатиме вкрай невірогідно, і тому промовив: - Бо ми втомилися й хотіли спати.

- Навіть не повечерявши? - здивувався Снейп, а на його кощавому обличчі зблиснула переможна посмішка. - А я й не думав, що привиди на своїх вечірках подають страви, їстівні для живих людей.

- Ми були не голодні! - голосно вигукнув Рон, щоб заглушити бурчання в животі.

Бридка Снейпова посмішка стала ще тріумфальнішою:

- Мені здається, пане директоре, що Поттер не каже нам усієї правди, - припустив він. - Було б непогано позбавити його певних привілеїв, аж Доки він буде готовий розповісти нам усе. Як на мене, його треба вивести зі складу ґрифіндорської команди з квідичу, якщо він такий нечесний.

- Слухай, Северусе, - втрутилася професорка Макґонеґел, - я не розумію, чому він не може грати у квідич? Цю кицьку ніхто не вдарив мітлою по голові. Немає жодних доказів, що Поттер зробив щось погане.

Дамблдор допитливо глянув на Гаррі. Погляд його мерехтливих ясно-блакитних очей пронизав Гаррі, наче рентгеном.

- Невинний, поки не доведено провини, Северусе, - рішуче сказав він.

Снейп був розлючений. Філч також.

- Мою кицю паралізовано! - вереснув він, вирячивши очі. - Когось-таки треба покарати!

- Ми вилікуємо її, Аргусе,