Читати книгу - "Піца Гімалаї"

пустими герметичними сховками. Так само як і виробник одягу сновбордистів. Тож, за аналогією, так має бути і з трекінговим шматтям.

Але все було ще простіше.

— Вони в мене тут, у боковій тріщині на підошві. Інколи кльово не мати бабла на нові капці, хех. І не повстидалися ж німчики-братчики п’ятдесят цілкових із нас лупанути за таке, а додивилась я вже в Делі… Ось, бачиш? — Редька витягнула праву ногу догори. — Ой, скільки синяків. Я — синюшний гепард. Ех… Карочє, я тут траву зазвичай никаю. Коли не заникаю, то попадаюсь. От зараз другий раз. А перший був той, у Києві.

— А в другому черевику нички нема? От би зараз косячелу на зло врагам, як ти кажеш. Правда, запальнички в нас забрали.

— Ех, була б тут запальничка, був би рай, а не пекло… Знаєш цей анекдот?

— Нє. Розкажи.

Так почався двогодинний марафон анекдотів. Від нервів, і «на зло врагам», вони реготали так, що горами десь далеко йшла луна. А враги таки злилися: кричали щось на своєму нявкотливо-гавкотливому діалекті, стукали по ґратах і, нарешті, вилили через ґрати склянку холодної води.

— Гиги, відра не нашлось. Мамі своїй на голову вилий, козеліно!

Але і від склянки стало мокро. І зрозуміло, скільки часу минуло.

— Шо вони там так довбуться? Ну, прийшли би, сказали: з вас штраф і фанарік.

— Це якщо тут за траву не передбачено смертної кари, як в Малайзії чи Сінгапурі.

— Та ну. Це все одно, що в нас би за цукрові буряки людей коцали.

Минав підвечірній час. Глиняні стіни з жовтуватих робились коричневими — сонце сідало. Скільки ще сидіти їм — невідомо.

— От блін, хоч щось би розуміти з того, що вони там кажуть! — йорзала Редька.

— Може, краще й не розуміти, — задумано відповів Дордже.

Тут щось стукнуло по ґратах високо під стелею.

— Шо за стукачі там? — крикнула Редька і попала в точку: там був їх ображений провідничок Амі.

— Тумолоу, біг бос кам хі ток ту ю! — прошипів із-під стелі він, і, перш ніж зрозуміли, що він сказав, Редька і Дордже хором, як у дитсадку, крикнули:

— Пішов ти на хуй!

Секунду мовчали, потім зареготали так, що тюремники точно вирішили, що не весь «віз» конфісковано.

— На біса нам ше бос їхній тут? Питати про сексуальну орієнтацію? Чи вчитися крутити косяки у заграничних спеціалістів?

Але як би Редька не намагалася себе збадьорити дурнуватими жартами, їй таки було страшно.

Ішов, не кваплячись, час, надворі стемніло, а нічого не мінялося, навіть тюремного рису з водою ніхто їм не заніс. Дореготалися.

Редька позіхнула.

— От ми тут із тобою застрягли в цій каталажці самопальній, і єдина розвага — втикати в павутину. Бо нема вже ні анекдотів, ні тем для розмов.

— Добре хоч павутина є… — Дордже подув у куток, завішаний павучими фіранками. Густе плетиво майже не колихнулося.

— А ще є вікно. — Редьчині спроби розважити їх нагадували безплатний виступ циркової трупи обласного скликання у дитячій лікарні.

— Та, таке вікно…

— Яке? Нармальне. Голова пролізе — значить весь пролізеш. Мене так сестра в дитинстві вчила. Правда, казала, що коли я виросту, міряти прийдеться вже по дупі.

— Дупа. Яке класне слово, — посміхнувся Дордже. — Мене твій тато навчив.

— Ага. А ще є срака, попа і жопа. Жопа і Маша — так звати двох собак моєї подруги одної, з Торуня, в Польщі. Знаєш?

— Угу. Старе німецьке місто.

— При чому вони спочатку назвали так свою таксу — слово їм, бач, сподобалося — а потім уже взнали, що це російською значить.

— Кхх…

— Ну ти і смієшся.

— Нє, це я кашляю так.

— А, ну будь здоровий. А ще в моїх двоюрідних сестер кішку звали Муші. Теж взнали, що воно таке, вже аж коли виросли і фільми для дорослих дивитися почали.

— Ех, я би зараз втикнув у фільмець якийсь, — Дордже і собі розпозіхався, — чи й поспав би. На м’якенькому. Хоча б на циновочці чи каріматі, так сни цікавіші, ніж на голому бетоні.

— І нирочки ціліші.

— Ага.

І тут зненацька Редьку понесло.

— От я сиджу і думаю, скільки одночасно цікавих всяких штук відбувається на землі, поки ми тут у темряві. Хтось стоїть на порозі велетенського відкриття в собі самому. Хтось на щось сподівається, когось чекає, і не може через це спати. Хтось сидить собі на березі океану в Ґоа і дивиться на місяць, і йому хрустить пісок на зубах, того він харкається і не встигає сказати дівчині, щоби вийшла за нього, а потім момент уже не той.

— А хтось у тій же Індії помирає з голоду, бо земля не родить від солі.

— …хтось купив собі купу нового одягу і тепер мучиться, що би то вдягти на найближчу вечірку, щоби добре виглядати в світських хроніках. Це, мабуть, моя сестра.

— …а хтось відчуває, що його зоря закотилася, що він старіє, і що єдиним другом лишився віскі, й що щастя можна купити. Спершу по 36 євро за пляшку, а потім усе за менше й менше, і щастя стає не таким якісним, зато гарантовано вставляє…

— …хтось нещасливо закоханий мчить світ за очі на машині, випиваючи каву на заправці й думаючи, ну коли це все скінчиться.

— …хтось купує смажений мигдаль у карамелі.

— …а хтось просто лежить у парку на траві й читає Еко. Хоча про мигдаль у карамелі — це ти раптом в тєму. Є в мене одна штука…

— В тебе забрали всі твої штуки.

— От, власне. Тепер лишається тільки чекати, чи не поласиться хто на неї.

— Ну то будемо чекати. Прекрасне заняття, як на мене.

— Та найтупіше заняття в житті.

— Ех, відразу видно, що ти — не буддистка.

Вони певний час помовчали.

— Слухай, а що буддисти роблять у ситуації, як наша? Чекають із моря погоди, втручання фатуму й дивного порятунку ззовні, чи щось пробують халамандрити? Це в нас доля така — сидіти тут, чи давай якось сраки піднімати?

— Та порядні буддисти в такі жопи не попадають. А якщо попадають, значить карма хуйова. Краще зараз перекантуватись, а там, глип — і вже сидиш у