Читати книгу - "Рік 1918, Київ"

3

Біляч — мій львівський колєґа з студентських часів, потім був при австро-угорськім військовім атташе у Київі, майорі Фляйшмані.

Др. Біський — знаний тоді український лікар-"маг" і видавець у Київі.

К. Лоський, — за царату урядовець у Холмщині, демократичний політик, пізніше посол України в Стокгольмі.

Л. Суровцева — "ес-ерка" і урядничка Мін-ва Закорд. Справ. В 1919 еміґрувала на Захід, але незабаром повернула на Україну до большевиків, де її хутко потім розстріляли.

Страйк в де-яких міністерствах був протестом проти перевороту 29 квітня. Цей страйк хутко скінчився й урядовці залишилися на своїх посадах.

4

Майор Гаазе — німецький зв'язковий для політичних справ при Гетьмані. Особистим заявковим цісаря Вільгельма при Гетьмані був ґр. Альвенслєбен. Полтавець — типовий авантурник, був на еміґрації в Мюнхені, коли починався там нац. соціалістичний рух. Видавав свою часопись там, уважав себе орґанізатором "козацького руху" на еміґрації.

5

А. Галій, буковинець, карієрист. Ще перед виповідженням війни, він з кількома уланами австрійськими передістався на теріторію України, де наробив паніки в запіллі і був взятий в полон полковником Сливинським (зi штабу гр. Келєра), пізнішим начальником штабу за гетьманщини, від якого я чув цю історію. За Центр. Ради Галіп став на деякий час віце-міністром закорд. справ. За Директорії виплив, як член Паризької місії УНР, де вів, разом з иншими, кампанію проти голови місії, гр. М. Тишкевича. По ліквідації місії, писав (разом з О. Севрюком та І. Борщаком) в одній українсько-большевицькій часописі, в Парижі в 1920-х pp., яку пізніше замкнула французька влада.

6

З В. Липинським пізнався я (кілька літ перед 1-ою війною в Закопанім. Бував у нього переїздом через Краків, коли він там мешкав. Про розходження з ним — в Післяслові.

7

Ігор Кістяковоський, знаний адвокат в Москві "дєлєц", як говориться по російськи. Політиком, в справжнім сенсі слова, не був, хоч уявляв себе "українським Стамбулінським" (тогочасний болгарський політик "твердої руки"). За виразом Гетьмана, був його "злим духом"; упертий "федераліст". На еміґрації тримався з російськими кругами. Гетьманові був поручений з середовища українських соціялістів. Перш — державний секретар, потім — міністр внутрішніх справ за Гетьмана. Йому належить заввага що до єдино можливої альтернативної розвязки українсько-московського спору: "або українець буде чистити чоботи москалеві, або москаль українцеві". Сам він волів чистити чоботи москалеві.

8

В 1914-16 я співробітичав, крім инших німецьких місячників і тижневиків, в журналі д-ра П. Рорбаха ("Das groessere Deutschland", пізніше "Die deutsche Роlitік"). В 1918 p. Рорбах приїхав до Київа (в Щоденнику немає чомусь про це замітки), де й я бачився з ним; разом з п. Квіткою (чоловіком Лесі Українки) і ще з кількома приятелями мали ми сходини з ним. Бачився з ним і під час другої війни.

Він стояв тоді здалека від гітлерівців і осуджував, як непотрібну, війну 1939 р. Лучило мене з ним його незмінне прихильне відношення до справи політичної незалежности України, і, такеж незмінне анти-російське наставлення. Російську імперію прирівнював до помаранчі, яка лише назовні виглядає як цілість, і зразу ж покажеться зложеною з ріжних сепаратних частин (скибок), як здерти з неї скіру.

9

Зірвання хреста з київської святині здавна уважалося на Україні за недобрий знак для держави. Коли Батий облягав Печерську Лавру, буря зірвала хрест з Богородицької церкви; ченці і людність з жахом приняли це як заповідженяя загибелі держави.

Д. Дорошенко буїв моїм колєґою, коли я вчився на університеті в Петербурзі (1902–1907). Належали ми до української Студентської Громади разом з В. Яновською (замужем Радзимовською), пізніше професоркою Київського університету, з різбарем М. Гаврилком, братами С. і Ю. Мазуренками, М. Стасюком, О. Назарієвим, Шадлуном, артистом-малярем Ю. Могалевським та ін. Разом з старшими українцями над Невою (О. Лотоцьким, Лаврентієвим, Л. Бичем, пізнішим головою Кубанського Краєвого уряду в 1918), влаштували в осени 1905 p., в актовій салі Університету перше українське політичне віче з жаданням незалежности України. За це віче, як один з промовців, я був арештований і перевезений до Лукянівської тюрми у Києві, де мене мали "пришити" до судового процесу київських Р. У. П.-істів.

Д. Дорошенко належав до партії соц. федералістів, що повстала з радикалів-демократів і з Т. П. У.-істів (Т-во українських поступовців). Був людиною згідливої, мягкої вдачі, завдяки своїй незвичайній памяти уходив серед нас за ходячу енцикльопедію українознавства. Пізніше пристав до гетьманського табору, не перестаючи бути драгоманівцем. Цій обставині, мабуть, треба приписати, що ні один, ні другий в тих таборів, не уважав його за 100-відсоткового "свого". Своїми політичними переконаннями схилявся в бік федералістичної ідеї. Останні роки перед смертю зазнав багато огірчань від деяких земляків в Канаді.

10

Митрополит Антоній (Храновицький) — росиянин і царофіл.

11

Дмитро Маркович, з знаної старої родини, новеліст, пізнав я його в 1918 р. вже дуже старого, як українського сенатора, його сина, сенатора польської республики (від Зах. Волині), стрічав у Львові, з внуком припадково запізнався в Англії по 2-ій світовій війні, де він був жокеєм в одного англійського пана.

Про Звенигородське повстання була в ЛНВістнику стаття-спогад отамана Юрка Тютюника (псевдо Юртик). Це була надзвичайно маркантна постать епохи визвольних змагань 1917-22 pp. Пізнав я його у Львові в 1922 p., свіжо по повороті з протибольшевицького рейду 1921 p., куди він ходив з полк. Отмарштейном, Палієм (Сидорянським), Добротворським, та ин. Його спогади, друковані в ЛНВістнику, я пізніше видав окремою книжкою, в "Книгозбірні Вістника" під заголовком "Революційна стихія". Була це молода ще, кремезна людина, середнього зросту, бльондин з голубими, здається, очима, глибоко запалими в великих очних ямах. Робив у Львові вражіння тиґра, щойно замкнутого до клітки. Повітря мирного життя дусило його, незвиклого сидіти безчинно. Все носився з плянами повстанської акції на Україні. В 1923 чи 1924, мабуть, році прийшла несподівана вістка, що "Тютюник перейшов до большевиків". Не знаючи справи, але знаючи Тютюника, я одразу (в "Заграві") поставив здогад, що Тютюнлик не перейшов добровільно, а що його провокаторськи звабили на Україну. Рік, а може більше потім, прочитав я історію схоплення Тютюнника в російсько-монархістичнім еміґрантськім "Возрожденії", де знайшов підтвердження мого здогаду. Під час 2-ої війни, посередно, від осіб, що чули цю історію від українців, які переправляли отамана через Дністер з Бесарабії на Україну, дізнався я про трагічний кінець Ю. Тютюнника. Знесшися з одним, як він думав, з "своїх людей" з України, Тютюнник зважився на переправу. У п. К., в Бесарабії, де