Читати книгу - "Постріл"

після цього Валентин Валентинович у школу не приходив.

І найголовніше: Юра збрехав! Збрехав! І кому? Піонерові Саші Панкратову. Якби в нього совість була чиста, він не те щоб виправдовуватися, а й розмовляти б з ним не став, дав би йому щиглика й спокійно вийшов на вулицю. А він збрехав! Не хотів, щоб бачили, як він виходить на вулицю, як зустрічається з Навроцьким, і тому, здибавшись з черговим, розгубився, хоч цим черговим був усього-на-всього тільки піонер Саша Панкратов.

Чому Юра хотів приховати побачення з Навроцьким? Адже на великій перерві він одкрито, на очах у всіх з ним зустрівся. На великій перерві побачення може бути випадкове, будь-хто проходить повз школу, а під час уроків це побачення заздалегідь обумовлене, термінове, таємне. Саме тому Юра сторопів і розгубився перед піонером Сашою Панкратовим, збрехав, що йде до батька. І ключі якісь приплів… Чому саме ключі?

Безумовно, Юра не брав участі у вбивстві Зиміна, але стосунки з Навроцьким існують, близькі стосунки… Тоді, на фабриці, він напевне чув, що сказав Красавцев Панфілову, чув, але покривав Навроцького.

Стояли спекотні червневі дні. В школі йшли консультації, здавання незданого, все на ходу; вчителі, вчора такі суворі, вимогливі, статечні, тепер квапилися; молодші класи вже на канікулах, аудиторії пустували, їдальня не працювала, в розкладі — прочерки, через день-два видаватимуть посвідчення про закінчення школи.

Закінчуються заняття, закінчується школа…

На останньому бюро обговорювали, кого рекомендувати на голову учкому на майбутній рік. Миша запропонував Сашу Панкратова. Тільки-тільки передали в комсомол? Ну й що? Тямущий хлопець, сміливий, принциповий. З ним погодилися — гідна кандидатура. І решта кандидатур теж нічого: Ніна Іванова, Максим Костін… І завжди здається, що той, хто прийде після тебе, буде гірший, але ж і ті хлопці, котрих змінив він, Миша, так само вважали його маленьким, побоювалися, що далі буде не так. Не так, звичайно, по-іншому, а нічого, працював.

Миша зупинив Юру й Люду на сходах. Не хотілося б при Люді, але іншого виходу немає.

— Юро, пам'ятаєш історію з вагоном для Навроцького, ти мені відповів тоді, що не прислухаєшся до чужих розмов, пам'ятаєш?

— Я справді не прислухаюсь до чужих розмов.

— Потім я досить голосно сказав Панфілову про цей вагон, ти теж чув?

— Не пам’ятаю… Може, й чув, але несуттєво, не засмічую пам'ять.

— Чудово! — вів далі Миша. — Після випадку з вагоном ти, Юро, вранці, під час лабораторних виходив на вулицю.

— На вулицю? Під час занять? Можливо… Не пам'ятаю.

— Он як… Цим ти так само не хочеш засмічувати мозок… Нагадаю. Того дня чергував Саша Панкратов. Ти йому сказав, що маєш передати ключі від квартири своєму батькові.

— А… Атож… Щось пригадую.

— І ти передав татові ключі?

— Мабуть.

— Ти не передав батькові ключі, того дня твій батько з дев'ятої до першої приймав хворих у лікарні на Басманній і нікуди не відлучався.

— Звідки ти знаєш, що не відлучався?

— Я їздив у лікарню, перевіряв цю обставину.

Юра насмішкувато проказав:

— Я гадав, що часи кортика й бронзового птаха минули. Виявляється, ти все ще граєшся в ці ігри. Ну що ж! Так, я бачився того дня з Валентином Валентиновичем. Більше того, я приятелюю з ним, ти це точно запримітив. Дружу й пишаюсь цією дружбою, уяви собі! Буваю з ним на іподромі, на перегонах, навіть граю в тоталізатор.

— І виграєш?

— Трапляється.

— Поздоровляю.

— Дякую. Але це моя особиста справа, ні перед ким я не зобов'язаний звітувати. Щодо Саші Панкратова, то йому приверзлося. Ні про батька, ні про ключі я не говорив. У нього багата фантазія, у Саші Панкратова.

— Ну що ж, — сказав Миша, — а чи не краще по-іншому?

— Що ти маєш на увазі?

— «Часть прав своих в пучину я бросаю и тем корабль свой спасаю…»

— Не тисни на психіку! За дев'ять років мені все це аж надто набридло!

— До того ж, виявляється, ти ще й істерик! — сказав наостанку Миша. — Вибач, Людо, затримав вас. Щасти!

35

На вулиці Юра сказав Люді:

— Школу закінчено, а Миша все ще уявляє себе начальником. Смішно на нього дивитися.

Люда мовчки йшла поруч нього. В руках у неї був чорний клейончатий портфель, той самий, з якого він витягнув ключі.

Юра покосився на нього й вів далі:

— Я розмовляв з Валентином Валентиновичем… Що було з вагоном… Я розумію, що Миша вгвинчується… Але яка нетактовність — говорити про це при тобі.

— Справді, яка невихованість!

Щось дивне забриніло в її голосі. Люда дивилася прямо перед себе. Звичне її серйозне, ніжне лице з тонкими стрілочками брів, каштанові кучерики, зеленуваті очі.

Вони простували повз кондитерську на розі.

— Зайдемо в Черево… — запропонувала Люда.

— Охоче, — погодився Юра, але подумки неабияк здивувався: тільки-но вбили батька, а їй хочеться тістечок.

Кондитерська була малесенька, як і всі подібні приватні заклади, податок яких залежав від їхнього розміру. Колись, у п'ятому чи шостому класі, Кит з'їв тут чотирнадцять тістечок, а п'ятнадцятого не зміг і, згідно з умовою, мав сам заплати. Якби з'їв п'ятнадцять, то платив би Юра — суперечка була з ним.

Грошей у Кита не було, хазяїн не випускав його з кондитерської весь день, поки хлопці збирали гроші й виручили Кита. Відтоді цю кондитерську називають «Черево Кита» або просто «Черево…»

Люда сіла за столик. Юра пішов до прилавка.

— Тобі яких?

— Одну картоплю і один еклер.

— Собі я візьму картоплю й наполеон.

Він повернувся з тістечками на тарілці й пляшкою лимонаду.

— Смачна картопля, — похвалила Люда.

— Тут завжди все свіже.

Люда доїла картоплю, витерла губи носовичком і буденним голосом, буцімто вони продовжують розмову про тістечка, проказала:

— Тепер, Юро, розкажи мені все.

— Що саме?

Він не одразу збагнув, про що вона питає.

— Розкажи мені те, чого ти не захотів розказати Миші.

— Я тебе не розумію, — розгублено промимрив він.

— Прекрасно розумієш. Чи я не ясно висловлююсь?

Вона дивилася на нього своїми зеленими очима, і він раптом відчув страх перед її твердим, холодним, очікувальним поглядом… Невже знає про ключі? Звідки? Валентин розпатякав? Не може бути!

— Повторюю тобі: не розумію, про що ти питаєш.

— Питаю про історію з вагоном.

Слава богові…

— Людо, і ти про те саме… Господи, звичайнісінька фабрична історія: дають вагон, не дають вагон, вантажать, розвантажують, відпускають відміняють, один устиг відправити, інший не встиг. Валентин Валентинович устиг, Миші Полякову це не подобається, що тут поробиш?.. Їй-богу, не суши над цим голови, це так несуттєво. Хочеш іще тістечка?

— Спасибі, в