Читати книгу - "Викрадений"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 67
Перейти на сторінку:
на моє превелике щастя, він не знав цього, думав, що зброя добре схована, і безсоромно брехав далі.

Згодом він почав хитро випитувати, звідки я йду, чи я багатий і чи не можу розміняти йому п'ять шилінгів (запевняючи, що гроші лежать у нього в гаманці). Весь час він намагався підійти ближче до мене, а я, своєю чергою, тримався якомога далі від нього. Нарешті ми вибрались на зелену дорогу, що, звиваючись поміж вересом, перетинала пагорби в напрямку Торосея. Ми йшли, немов у шотландському танці, переходячи з одного боку дороги на другий. Моя перевага була настільки очевидна, що в мене піднісся настрій і я знаходив приємність у цій грі в піжмурки; але вчитель гнівався дедалі більше й більше, почав лаятися по-гельському і навіть намагався вдарити мене ціпком по ногах.

Тоді я попередив його, що в моїй кишені теж лежить пістоль, і, коли він не піде зараз через пагорб прямо на південь, я розтрощу йому голову.

Він одразу став дуже чемний і деякий час намагався улестити мене, але, побачивши, що його зусилля марні, вилаявся ще раз по-гельському й пішов геть. Я стояв і дивився, як він, постукуючи ціпком, широко ступає через болото й верес і, обминувши пагорб, зникає в найближчій западині. Потім я попрямував дорогою далі до Торосея, вирішивши, що багато краще йти самому, аніж із таким ученим мужем. То був нещасливий для мене день; двоє чоловіків, від яких я щойно відкараскався, виявились найгіршими з усіх, кого мені доводилося зустрічати на Верховині.

В Торосеї на березі Мульської затоки стояв чолом до Морвену заїзд, хазяїн якого походив з роду Маклінів, очевидно, дуже знатного, бо власник заїзду на Верховині вважається ще шляхетнішим, ніж у нас, можливо, через те, що з цим пов'язане уявлення про гостинність, а може, тому, що це діло не обтяжливе й хмільне.

Власник заїзду вільно говорив по-англійському, а дізнавшись, що я вивчав іноземні мови, проекзаменував мене спочатку з французької мови, яку знав набагато краще від мене, а потім з латини, в якій ми виявились майже рівними. Після цього приємного змагання між нами одразу встановилися дружні взаємини. Я сидів і пив з ним пунш (власне, сидів і дивився, як він п'є), поки хазяїн сп'янів так, що почав плакати, поклавши мені голову на плече.

Наче випадково я спробував показати йому Аланового ґудзика, але зрозумів, що хазяїн не тільки ніколи не бачив його, а й не чув про нього. Насправді він ставився з деякою неприязню до сім'ї та друзів Ардшила і, поки не сп'янів, прочитав мені злісний пасквіль, написаний прекрасною латинською мовою, але дуже поганого змісту. Він написав його елегічними віршами на одного з членів цього роду.

Коли я розповів хазяїнові про законовчителя, він похитав головою і сказав, що я щасливо відбувся.

— Це дуже небезпечний чоловік, — додав він. — Його звуть Дункан Маккей. Він може стріляти на слух за кілька ярдів. Його часто звинувачували в грабунках на битому шляху, а одного разу навіть у вбивстві.

— Найцікавіше в цій пригоді те, — сказав я, — що він видає себе за вчителя закону Божого.

— А чом би й ні, — мовив хазяїн, — коли він справді законовчитель. Дункан Маклін з Дюарта дав йому це звання з жалю до його сліпоти. Та, мабуть, це була необачність, бо тепер цей чоловік вештається шляхами, переходячи з одного місця на інше, щоб навчати молодь закону Божого, а це, безперечно, велика спокуса для бідняка.

Нарешті, коли хазяїн уже не міг більше пити, він показав мені моє ліжко, і я ліг спати в чудовому настрої. Не дуже втомившись, я пройшов за чотири дні значну частину великого й покрученого острова Мулу від Іррайду до Торосея, що навпростець становить п'ятдесят миль, а з моїми блуканнями майже сто. В кінці цієї довгої подорожі я навіть почувався значно краще душею й тілом, ніж на її початку.

Розділ XVI

ХЛОПЕЦЬ ЗІ СРІБНИМ ҐУДЗИКОМ. ПО МОРВЕНУ

Між Торосеєм і Кінлохелайном, який лежить на другому березі, є регулярна переправа. Обидва береги протоки були на території володінь великого клану Маклінів, і майже всі ті, що переправлялися зі мною на поромі, були з цього клану. Зате шкіпера звали Нейл Рой Макроб; оскільки це було одне з прізвищ клану Алана Брека і Алан сам скерував мене до цього перевозу, мені не терпілося поговорити з Нейлом Роєм на самоті.

В переповненому людьми баркасі я, звичайно, не міг цього зробити, а переправа надто затяглася. Стояла тиха безвітряна погода, гребти ж можна було тільки двома веслами з одного боку і одним з другого, бо баркас мав дуже погане спорядження. Перевізники охоче дозволили пасажирам по черзі допомагати їм, і вся компанія бавила час, співаючи моряцьких пісень по-гельському. Ці пісні, морське повітря, чудова погода, добродушність і гарний настрій усіх присутніх робили переправу особливо приємною.

Проте не обійшлося й без сумного видовища. В гирлі Лох Елайну стояло на кітві велике морське судно, і я спершу подумав, що то один з королівських сторожовиків, які протягом усього року охороняли цей берег, щоб не дати можливості місцевим жителям підтримувати зв'язок з Францією. Підійшовши трохи ближче до корабля, ми побачили, що це купецьке судно. Особливо мене вразило те, що не тільки його палуби, а й весь берег чорнів людьми, а морем безперестану курсували між кораблем і берегом шлюпки. Коли ми підпливли ще ближче, до нашого слуху долинули звуки голосного ридання; люди на березі й на борту корабля ридали й лементували, прощаючись між собою; їхній плач краяв серце.

Я зрозумів, що це переселенський корабель, який вирушає в американські колонії. Ми наблизились на нашому поромі до борту судна, і переселенці почали нахилятися через фальшборт, ридаючи і простягаючи руки до моїх супутників, серед яких були їхні близькі друзі. Не знаю, скільки б це тривало, бо здавалося, що вони втратили всяке почуття часу; та нарешті капітан корабля, який зовсім розгубився від цього плачу й безладдя, підійшов до борту і попросив нас відплисти від судна.

Після цього Нейл скерував баркас до берега, а заспівувач на баркасі завів сумну мелодію, яку підхопили й емігранти, і їхні друзі на березі, тож пісня лунала звідусіль, немов оплакували померлого. Я бачив, як по щоках чоловіків і жінок на поромі й навіть у гребців, що зігнулись над веслами, текли сльози. Все бачене мною, а також пісня, яка називається "Прощавай, батьківщино", глибоко зворушило мене.

На

1 ... 31 32 33 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадений», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадений"