Читати книгу - "Херем"

ватагу! А втім… я ж сказав уже Раві. А ці троє вдосталь від мене натерпілися, аби дістати бодай одну чесну відповідь. Але ж часу нема… А, до біса. Слухайте. Насправді все дуже просто.

– Я вкрав Корону Творця.

Правда голови не ломить – навіть така. От тільки трійця дивиться так, ніби я заговорив до них чортзна-якою дикунською говіркою. Не розуміють, але що ж тут такого незбагненного? Ну, гаразд… Вкрав – не значить привласнив. Адже Корона – це вінець світу, згусток всього, що є в ньому єдиного і неповторного, сяйна витримка сутності, з якої можна створити що завгодно. Привласнити Корону означало би привласнити всесвіт. Цього я ніколи й не хотів. Я просто взяв її до рук, милуючись плином літер, які, насправді, літерами не були, і бажання невідривно споглядати, зрозуміти її природу і завжди мати поряд промовило голосніше, ніж слід. І було почуте.

– Але вкрасти її неможливо! – видихає Сенсеной.

– Знаю, – кажу, – проте Таткові це не сподобалось.

Вони далі мовчать, протираючи в мені діри своїми сяйними очима. Не заздрю їм: я і сам досі не збагнув – чи скоїв неймовірне блюзнірство, чи – навпаки – не вчинив нічого лихого. Але що Таткові не сподобалось, я таки мав нагоду пересвідчитись.

Акабі перериває невчасну задуму.

– Виступаємо?

Киваю, розганяючи паморок, навіяний допитливою трійцею. Порадившись з Акабі, ми виставляємо за скелею десяток пращників, яким належить бити по вояках при вогнищах коло дверей храму, аби розчистити нам шлях. Коли решта нашого загону сягне стін, вони мусять приділити увагу тим, хто напосідатиме на нас з обох боків. Нехитрий задум, проте ані часу для планування, ані інших яких переваг у нас немає. Добре хоч битого каміння коло Бет-Елю вдосталь.

Нарешті Акіба подає знак пращникам і разом з першим каменем, що цвигає в повітрі, ми зриваємось з місця. Ми робимо невеличкий гак, аби каміння не падало нам на голови, і однак на час нашого зіткнення з вояками Беларі ті ще не встигають отямитись та належно приготуватись до зустрічі.

Перших на своєму шляху ми просто змітаємо з ніг, проте, коло самих стін наша перевага сходить нанівець. Треновані бійці Хубара метикують швидко, і за якусь хвилину нам, притисненим до мурів, доводиться зійти з коней і продовжити бій пішака. А проте двері вже близько, і, як було домовлено, найміцніші бійці Акабі стають стіною довкіл нас із трійцею, аби дати нам можливість пробитися до брами.

І тут відбувається неочікуване. Чи, може, й слід було цього чекати, не знаю… Боєць, що стоїть проти мене на приступці храму – я встигаю навіть розгледіти його неголене підборіддя та кривий рубець на вилиці, – замість вибити мені зброю з рук, як оце він щойно збирався, раптом хитається, блимає і летить просто на вістря мого різака. Не чекаючи від ворога такого підступу, я й собі ледь не падаю, і лише потім розумію причину цього наглого самогубства. Земля здригається, і чимдалі дужче, мовби біснувата, яку судомить божевільним реготом. Таке часом трапляється при Бет-Елі, проте ніколи не було, щоб аж так – над нами скрегоче каміння, і з черговим поштовхом брама падає додолу, вибухаючи кам'яним порохом та уламками.

Я надто близько до брами, і це диво ще, що мене всього тільки кидає на землю та благословляє дрібним камінням. Але й того досить, аби на коротку мить втратити слух та бачення.

– Назад! – лунає звіддаля, і невідомо, чи наше, чи вороже військо наготувалося давати драла. Чи, може, й обидва.

Хтось присідає поряд.

– Агов! Ти там як? – питається. – Сам встанеш?

Ага, Сеной. Хітон розідраний, одяг та лице захлюпані кров'ю. Цур тобі, янголе небесний…

– Та встану ще, – кажу, – а де…

Ледве я спинаюся на ноги, як землю смикає ще раз. Причім цього разу мені не просто макітриться, але вже й верзеться казна-що. Поряд з нами, через приступку храму й далі розмикається величезна тріщина, крізь яку прозирає полум'яний відсвіт і сочиться чорний дим.

На зміну гуркоту приходить тихий підземний стугін. Роззираюся – бойовисько припинилося, лише подекуди межи камінням прозирають непорушні тіла. Інші зводяться на ноги, тільки хіба розбереш тепер, хто вони – вороги чи друзі? А втім, це й не важить – і ті, й другі причаровано спостерігають руйнації та лиховісну тріщину, не пориваючись продовжити бій. А ось і решта моєї трійці – Сенгелаф допомагає підвестися Сенсеною; обоє нібито не ушкоджені.

Сеной помічає їх першими – тих, хто вибирається з тріщини за чорним димом. Скрикує Сенгелаф, авжеж, він від самого початку боявся саме цього. Якщо боги і справді залишили нас, духи Мовчазпої Ями дістануть свободу… Дістануть. Вже дістали. Потворні, напівперетравлені Шеолом грішні душі, вони не знають уже людської тями, але знають біль і лють, достатню, аби надолужити зазнані в потойбіччі страждання.

Мимоволі я ступаю їм назустріч, ніби моє втручання може зупинити навалу. Звісно ж, я нічим не можу зарадити – тут потрібна уся міць Херему, але просто дивитись на це не маю сил.

Сеной випереджує мій порух. Він ступає вперед, відштовхуючи мене з дороги.

– Іди! – сичить він. – Ми їх затримаємо.

Я не рушаю з місця.

– Іди, шмат псяч… – Сеной затинається, – йди! Ну?!

Ну, не розірватися ж мені! Там – малий син Лавані, коли він ще живий, там – Беларі зі своїм божевільним задумом, а тут… Мені тяжко полишити їх самих, так, ніби доводиться наживо віддирати кусень власного тіла. Тяжко – але мушу, мушу, хай йому біс!

Кинувши швидкий погляд через плече, перестрибую тріщину і біжу розтрощеним храмовим двором. Ніхто не спиняє мене, тільки стугін земний частішає попід ногами.

Двері до святилища відчинені – сказати б радше розбиті, і тріщина перетинає долівку, і вівтар, і… Тобто, який вівтар в Бет-Елі? Там, де раніше виднівся вершечок скелі, що свого часу замкнула Шеол, нині зяє чадне провалля, з якого важкими хвилями струменіє чорний дим.

На краю провалля – три темні постаті, що їхні обриси окреслює тьмяне світло припнутих до стін смолоскипів. Беларі, чий одяг навіть зараз спалахує вельможним золотом, маленький хлопчик коло його ніг – живий? Нібито встигли! І – підозра обертається нещадною певністю – Агарі. Вона стоїть навколішки, притримуючи нестямну від жаху дитину.

– Вітаю, братику! – радо мовить вона, підкинувши погляд.

Якусь мить я ще плекаю надію, що наша нинішня зустріч – то лише химерне видиво, спричинене тим, що мені щойно перепало по голові. Я ніяк не можу збагнути, яким боком