Читати книгу - "Подвійне дно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це Стась дав тобі телефон?
— Так.
— І він дзвонив?
— Так.
— У нас неприємності?
— Слухай, Рудий, якщо ти все знаєш, то нащо питаєш мене? Повертай машину. У нас неприємності.
10
— То ти мене звинувачуєш в цьому?
— А кого ще? — Рудий сердиться, я чую. — У тебе, Стасю, є одна паскудна риса: ти ніколи не почуваєшся винним, навіть коли вчиниш найбільшу підлоту. Совість у тебе, як у повії.
— Ну, і як ти бачиш це? Я хотів би почути твою версію. — Стась теж заведений, як пружина. — Давай, Рудий, не соромся. Ми ж тут тільки вдвох. Вона нас не чує.
— Хочеш почути, як я це бачу? Уяви собі, я це бачу її очима. І справа має такий вигляд: красивий хлопчик сподобався багатенькій дівчинці, донечці впливового татка. А оскільки дівчинка ні в чому не знала відмови, татко купив їй хлопчика. I хлопчик охоче продався, при цьому просто переступивши через чудову дівчину, що кохала його над усе. Просто сказав: «Я одружуюсь», зібрав свої конспекти і пішов. А вона лишилась. Її навіть на весілля запросили — багатенький тесть не ображає сиріт, прислав їй шикарну сукню і туфлі, в старого ловеласа око точне, просто в розмір сукенка. А в дівчини лишилась тільки її гордість, вона пішла на весілля і танцювала, навіть посміхалась, а вночі в неї стався викидень — вона була вже на четвертому місяці.
— Ні!..
— Так. Ти ж хотів це почути? То слухай. Новопридбаного зятя примусили кинути навчання і взяли в бізнес, а молода дружина отримувала задоволення від того, що голосно розповідала, який з тебе чудовий коханець, а потім позичала у Лізи конспекти. Як тобі такий сценарій? А Ліза посміхалась у відповідь, от тільки її очі з того часу стали неживі, наче попелом припали. І вже ніщо не приносить їй втіхи.
— Ні…
— Так, Стасю. Ти ж хотів, то слухай!
— Я не знав, що вона була тоді вагітна. Я не знав, правда!
— Це нічого б не змінило, авжеж?
— Чому вона не сказала мені?
— З двох причин. Вона хотіла, щоб на твоє рішення ніщо не впливало. По-друге, ти так поспішав за Тетяниною спідницею, що вона просто не схотіла принижуватись. Вона ж гордовита, наша Ліза-Еліза, і затята, як опришок. Чи ти не знав цього?
— А тепер…
— Стасю, тепер вона — просто автомат. Автоматично ходить на роботу, додому, щось робить, говорить, навіть жартує, та душа її порожня. І ти в цьому винен.
— А ти? Чому ти не розрадиш її? Ти ж її любиш?
— Вона боїться стосунків. Вона вважає, якщо між нами щось таке виникне, дружбі кінець — так, як із тобою. Це в неї вже рефлекс. А ще я думаю, вона й досі любить тебе.
— Я не знав, що вона була тоді вагітна.
— От дивак! То ти не знав, що від того бувають діти? Ви ж кохалися, майже не криючись! А ще в медичному навчався…
— Знущаєшся? Так, маєш рацію, я вчинив тоді паскудно. Та чи знаєш ти, що я відчував? Так, ми всі носили білі халати, не видно було, що під ними, та все одно… Яке це приниження — постійно бути без грошей, обідати на безкоштовні талони в їдальні, бо сирота, не мати змоги жити, як інші? І відчувати, що навіть негри — біліші люди, ніж ти? Так, Тетяна закохалась в мене, і її батько вирішив, як ти кажеш, купити мене. І я продався, бо знав одне: сам я не зможу вилізти з болота. Я продався. Але якби ти знав, як ненавидів я їх! Якби ти тільки знав, як гидко мені було торкатись Тетяни, від неї тхнуло якимись солодкими парфумами, а волосся таке темне і жорстке. Кожного разу я просто уявляв собі Лізу, заплющував очі і… Ти не знаєш. Я ж кохав її, так кохав, але… Трохи згодом я зрозумів, яку вчинив дурницю. Та бізнес ішов, я вже не міг покинути, це було моє. Тоді я не міг вирватись, а тепер я вже сам собі господар, давно кинув Тетяну, тесть… Тесть — ще той сучий син! Та справи в нього йдуть дедалі гірше. Тільки от Ліза…
— Так, Ліза.
— Вона надто вперта. Невже так ніколи й не пробачить мені?
— Ти чекав чогось іншого?
— Власне, так. Я гадав, роки пом’якшать її вдачу, та вона стала така гостра, як лезо ножа. І така гарна… Я хочу повернути її.
— Спробуй.
Так, Стасю, спробуй. Та шкода праці. Тієї Лізи вже давно нема. Сиди тепер на своїй скрині з грошима і думай про те, що є речі, які купити не можна. Наприклад, моє прощення. Я не вмію прощати ні собі, ні іншим. Мабуть, я не дуже добра християнка, та я таки дочекалася — труп мого ворога проплив повз мене. Я все думала, що колись настане час і Стась зрозуміє, що зробив тоді. І ось цей час настав. Так йому, Іуді, й треба.
Стась зустрів нас на в’їзді у висілок. Його постать виринула з темряви, Рудий пригальмував, і Стась спритно пірнув у салон. Я навіть голови не повернула, хай Рудий з ним розбирається. До речі, мені так кепсько, що будь-який рух просто вбиває мене.
— Ось, до воріт. — Стась почувається трохи нервово, з якого дива? — По під’їздній дорозі — до будинку.
Це не ворота, а щось величезне і темне, воно повзе вбік, відкриваючи білу під’їздну дорогу, а в сутінках височіє добре освітлений триповерховий будинок. І скільки ж Стась платить за електроенергію? Мабуть, лічильник крутиться, як дзига. І будинок величезний, прибирати в такому — сто разів упрієш.
— Лізо, що то ти тягнеш?
— У пакеті харчі, в тебе є холодильник? Сосиски зіпсуються і молоко скисне, якщо в машині лишити.
Стась, приховуючи усмішку, бере у мене пакет. Якщо ти, красунчику, корчитимеш із себе аристократа, то отримаєш ляща по мармизі. Знайшов, перед ким викаблучуватись. Боже мій, як то в мене голова болить!
— Їй треба десь прилягти.
Голос Рудого долітає до мене, наче крізь вату. Так, мені б десь приземлитися і трохи попустити віжки. Останнім часом моє життя нагадує ідіотський триллер. І за законами жанру я ще на самому початку свого хресного шляху, бо в мене є тільки запитання без відповідей. Та мені не можна зараз зійти з дистанції. Є речі, які людина має для себе зробити сама. Отож я маю сама у всьому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійне дно», після закриття браузера.