Читати книгу - "Рута"

центр столиці, і яскраві прожектори сцени робили пітьму навкруги іще щільнішою.

Семен постукав, а точніше лише позначив ввічливий стукіт у брезентовий полог, що прикривав вхід до намету, і не чекаючи на відповідь, нахилився та пірнув усередину. Андрій повторив цей маневр, відчувши, як при різкій зміні положення голови світ навколо починає крутитися, немов каруселя. І лише рука, що несамохіть вхопилася за полог, забезпечила йому рівновагу.

— Слава Україні! — бадьоро, як і завжди, привітався Семен.

Хлопець, який сидів біля стійки з серверами, відгукнувся, продовжуючи займатися своїми справами.

— Героям слава!

Тут було тепло від радіаторів системних блоків, що їх обдували працьовиті та гомінкі, як бджоли, вентилятори охолодження. Настільна лампа, підвішена за ніжку до центрального стовпа, дарувала скупе світло, але його вистачало — адже кожен присутній тут хлопець був озброєний власним світлом від екрану ноутбука, а сервери та хаби підморгували кольоровими вогниками.

Комп’ютерники, які добре розуміються на комунікації технічній, зазвичай не приділяють уваги комунікації людській, тому жоден із трьох мешканців інформаційного намету не підвів погляду назустріч гостям. Активний у спілкуванні Семен відчув себе незручно і прокашлявся:

— Ми тут... коротше, справа до вас.

Почувши святе слово «справа» ближчий хлопець, той, що сидів біля серверів, все-таки на мить відірвався від екрану. Семен зробив крок уперед:

— Це важливо і терміново, — запевнив він. — Кажуть, у Литві російські танки. На вулицях барикади. Можете перевірити?

— Хто каже? — уточнив айтішник.

Семен кивнув у бік Андрія.

— По телефону, — обережно, щоб не порушити хиткої рівноваги, кивнув той.

— У Литві? — по-діловому сухо перепитав хлопець.

Андрій ще раз кивнув:

— Новини якісь знайдіть.

— Литовські?

Андрій розвів руками, для чого довелося відпустити полог намету:

— Ну не знаю, литовські чи міжнародні. Що там про Литву пишуть?

Спокійно, неначе йшлося про щось буденне, а не про російські танки, айтішник схилився над клавіатурою та пробігся пальцями по літерах. Потужна техніка не примусила чекати з відповіддю, і хлопець обернув екран до гостей:

— Осьо, дивіться.

На екрані містилася заставка Сі-Ен-Ен, а під нею портрет президента Литви Далі Грибаускайте, добре знайомої кожному українцеві, який давно вже дивився на енергійну та ділову лідерку із таємною заздрістю «нам би таку». Під фото йшов текст англійською, Андрій з одного погляду не встиг вловити сенс, коли айтішник вже почав прокручувати сторінку.

— Ну? — запитав він дещо втомлено, голосом фахівця, якому набридли профани. — І де тут про танки? Ось, будь ласка, Даля Грибаускайте виступила із заявою на підтримку українського Майдану. Це сьогоднішнє повідомлення. Читайте самі.

Андрій примружив очі, вдивляючись у англійські літери, що бігли екраном під роздратованими пальцями комп’ютерного генія, немовби намагався роздивитися у них прихований сенс. Але його не було, це з очевидністю витікало з самого вигляду сторінки, цілком офіційної та буденної.

Семен обернувся до товариша з батьківською усмішкою на вустах:

— Добре тебе все-таки гранатою тарахнуло.

Андрій теж усміхнувся, але вже ніяково, як людина, що зробила дурницю і шкодує про це.

І тут у брезентову стіну намету щось вдарилося, скотилося вниз і зі скляним брязкотом розбилося об бруківку. Звук цей був настільки незвичним для комп’ютерного середовища, що всі троє айтішників здивовано підвели голови.

— Що це? — але не встигли слова зірватися з губів, як щось стукнуло вже об брезентовий дах і покотилося вниз, лишаючи за собою незрозумілу темну смугу.

Андрій подивився вниз і побачив, як брезент чорніє, потім розходиться, і через нього один за одним починають прориватися язики полум’я. Наступної миті спалахнула і смуга на верху шатра. Брезент зайнявся швидко, мов облитий вогнем іззовні. Ближчий айтішник підхопився з місця із криком:

— Фазу вирубай!

Другий, що сидів спиною до вогню, здивовано озирнувся:

— Ого! Щось замкнуло?

— Це коктейль, тормоз! Зараз усе згорить нафіг! — гримнув на нього перший.

— От чорт!

— Вирубай, швидше!

І всі троє кинулися до консолей з технікою, висмикуючи з неї дроти та кабелі. А тим часом полум’я охопило дві суміжні стіни, а з даху просто на голови почали падати шматки палаючої тканини. Семен з Андрієм кинулися на допомогу. Не знаючи до ладу, що рятувати в першу чергу, вони хапалися за найближчі блоки, плуталися у дротах, перекидали стійки та стільці. Кілька секунд було чутно лише лайку та стукіт заліза об залізо, але дуже швидко людям довелося відступити, бо полум’я огорнуло весь намет, перебралося на гумові кабелі, що почали виділяти чорний смердючий дим, і просто на очах взялося поглинати техніку, яку айтішники проміж собою звуть «залізом», навіть не підозрюючи, як добре вона горить.

Іще хвилина — і люди розгублено завмерли перед багаттям, в якому гинули терабайти пам’яті, мегабіти швидкості та гігафлопси потужності.

Біля пожежі збиралися протестувальники, врятовану техніку відтягували далі від вогню.

— Це звідки прилетіло? — розгублено запитав айтішник, притискаючи до грудей свій ноутбук.

— Менти, суки, — відгукнувся один із майданівців.

— Там сервер іще! — другий айтішник показував пальцем кудись углиб пожежі.

— Горить твій сервер, — майданівець плюнув під ноги.

— Добре, що фазу вирубили, — похитав головою перший.

— Води би, — зітхнув другий.

— Та яка там вода! Ти що, не бачиш?

Усі підняли голови й остовпіли. Барикади навпроти стелли Незалежності горіли. Стіна, складена з піддонів, шин, колод та мішків перетворилася на велетенське вогнище, на тлі якого метушилися майже прозорі на тлі вогню фігурки протестувальників, які намагалися врятувати залишки майна з наметів, що кілька хвилин тому стояли попід монументом.

Море вогню розлилося на місці колишнього табору революції, і язики полум’я виривалися в небо, немовби посилали туди якийсь таємний сигнал. За ними вгадувалися сіро-сині лави спецпризначенців, які, здавалося, спокійно очікували, поки вогонь зробить свою справу і пролунає команда «Вперед!». Відблиски грали на пластикових заборолах, від чого, здавалося, їхні очі теж запалювалися вогнем.

— Починається, — зітхнув хтось за спиною Андрія, і це слово немовби підштовхнуло його.

Адже тут, на Майдані, були не лише тисячі захисників, не лише доля України, але і його дочка, Рута. І саме в неї цілили зараз очі спецпризначенців, саме за нею полювали стрільці з помповими рушницями та бійці з кийками. Ця картина настільки чітко постала перед внутрішнім зором Андрія, що він непевною ще після контузії рукою поліз до кишені та видобув звідти телефон. Пальці оживили розбитий екран і натиснули кнопку виклику.

— Руточко, Руто,