Читати книгу - "Заячий пастух"

зиму той чоловік викладав нашу бувальщину. Я й не помітив, коли саме зробився інакшим, ніби наслухався Тарасових пісень. Ніщо вже мене не вабило, ні гроші, ні статки, а все думав про Тараса Третього, все ждав його, коли ж він об'явиться. Вік довікував, а надії не втрачав.

Хоч інколи й зневірявся, дивлячись на людей. За моєї пам'яті багато трудаків–господарів сходили ні на що й потрапляли в наймити до панів чи в робітники на заводи. А там усього сподівайся. Того скалічить, і він одягає старчачу торбу, той зіп'ється, той спокуситься чужим добром і потрапляє в злодії, той розледащиться і йде у волоцюги. Якщо й далі так піде, думалось мені, то попсується ввесь наш народ, а звідки ж візьметься Тарас Третій? Хто його виховає та виплекає? Адже він повинен любити людей своїх, мати совість чисту, мов сльоза щиросерда, мати янгольську чесність і козацьку правдивість та сміливість.

Але серце моє казало мені, що я помиляюсь. Хоч дехто й гине в наймах, іноді тілом, іноді душею, та без того не обійдешся. А придивися уважніше до людей, хоч і до селян, хоч і до наймитів, вони й побожні, і роботящі, подільчиві, співчутливі, голодному не відмовлять хліба, навіть віддадуть сорочку з себе. Десь серед таких людей і знайдеться Тарас, якого ти ждеш. І серце моє не обманило мене. І я повинен воздати хвалу Богові.

Підвівся дід Данило на затерплі ноги і, дивлячись у куток хати, мовив:

– Дякую Тобі, Господи, що ти зглянувся над нами й послав нам свого обранця, Тараса Третього, у вигляді хлопця Василя Дерези, царство небесне його благочестивим батькам. Амінь.

 Старий перехрестив себе широким хрестом, схилився на коліна й уклонився чолом до долівки. Василько засоромився своїх слів, висловлених дідові. Навіщо було ображати старого? Адже він бажає добра людям, з давніх давен вірить у пришестя Тараса Третього і вважає, що цим Тарасом має бути Василько, то навіщо противитись? А може, все це так і є? А хоч і не так. Краще мовчки прислухатися до того, що старші кажуть.

– Ти все зрозумів? – спитав хлопця дід Данило, підвівшися після поклону.

– Ні, не все, – сказав Василько. – Чув я про козаків і раніше, але не таке. Кажуть, козаки й тепер є, а як селяни бунтували, то наїхало тієї козачні по селах, топтали вони кіньми людей і страшенно їх били нагаями. І в мого знайомого хлопця козак зарубав шаблею собаку Бровка.

– Ото ж бо воно й є, – мовив дід Данило. – Цар на всякі витівки вдавався, щоб морочити людям голови, з пантелику збивати їх, мовляв, дивіться, які вони сякі– такі козаки. А справді ж то ніякі козаки, то царське військо, назване козаками. Наші козаки не могли своїх людей топтати.

– Розумію, – погодився Василько. – Скрізь ошуканство й неправда. І я дивуюсь, діду, чому ви не хочете, щоб я вивів людей звідси, подалі від царів і панів на вільне життя?

– А далі що? – запитав хлопця дід Данило.

– А далі знайдеться якийсь цар або король та й завоює ваш теплий край. І станеться те саме, що з нашою Україною. І це ще не все. Якби такий край десь і був, де пустує земля, і хліб росте на деревах, і в річках тече не вода, а молоко та мед, однаково, хлопче, мало хто пішов би туди з тобою. І знаєш, чому? Бо кожному народові призначене місце на землі самим Богом. Тому людина, де б вона не народилась, любить свій край, чи гарно їй там живеться, чи погано. Німці живуть у Німеччині, турки у Туреччині, французи у Францужчині, і ніхто свого краю не кидає, бо не може покинути. А як і трапиться комусь залишити свою батьківщину, то сумуватиме за нею, поки житиме, і сум укоротить такому життя. Отож і треба, Тарасе, робити так, щоб наші люди не мандрували світами, а почувалися дома краще, як у теплих краях. Велике і тяжке перед тобою діло, Тарасе, така бо припала тобі доля. Спочатку підеш учитися до великого міста, до Катеринославу, Харкова або Одесу. Зібрав я дещо грошенят, вистачить тобі на всю науку.

– Та й за зайців пан заплатить п’ятсот карбованців,

– додав Василько.

– І станеш ти таким ученим, як Тарас Другий, – вів своєї дід Данило, ніби не дочувши хлопцевої завваги. – І маєш ти дістатися до його пісень, похованих у залізних панських скринях. А там уже сам знатимеш, що тобі робити, бо я піду на спочинок вічний, ти ж будеш дорослою людиною. Я знаю, що людей ти своїх ніколи не забудеш, то не забуде і Бог тебе, і все буде гаразд. А тепер я можу йти калатати навколо маєтку. Тож на добраніч.

Провів Василько діда Данила до дверей, засунув їх на засув і заходився палити в печі хмиз. У хаті запахло солодкавим димом. А надворі брався мороз, помережив він шиби, відгородив чабанську хату від широкого світу; затишно в ній, тихо, і напрочуд спокійно в хлопця на душі.

12. Прийшла справжня зима

Низько попливли над землею сірі важкі хмари. Клубочилися вони, гнані холодним північним вітром. Густий колючий сніг, здавалося, падав не з неба, а хвилями виринав із степових яруг і вибалків, вирував, мов ігрець, кушпелив між землею й небом, і тяжко було відрізнити, коли починався ранок, коли дніло й коли вечоріло. Бився вітер об стіни чабанської хати й болісно скімлив голосом голодного пса. Білими крильми шарудів по замерзлих шибах, ніби просився відігрітися на теплій печі.

Лихо тій людині, що захопить її несподівана хуртовина в полі. Блукатиме в білій сніговій темряві, поки знесилена не присяде спочити, холод обгорне її пестливим укривалом сну, і спатиме вона вічно. Сидять люди в хатах, вигріваються на теплих лежанках і черенях, прислухаються до розлюченого за стінами виття і снують повільні думки. Припинилися роботи навіть у маєтку пана Номікосова,