Читати книгу - "Поза часом"

вигадувати якусь альтернативу чи несподівану пригоду, аби історія тривала далі замість того, щоб я поринув у сон з останнім недбалим поцілунком чи недоречним схлипом. Однак Ділія не хотіла, щоб історія закінчилася, з першого її поруху, коли я вмостився поруч із нею і несподівано відчув, що вона шукає мене, з перших взаємних пестощів я збагнув, що історія щойно розпочинається, що ніч цієї історії триватиме так довго, як і ніч, коли я її розповідаю. Хіба що тепер уже нічого не залишається, лише слова моєї розповіді, слова, наче сірники, і стогін, сигарети, сміх, благання, зойки, вдосвіта кава, важкий сон із пестощами, новими зближаннями та віддаляннями, і першим боязким сонячним променем, що пробився крізь дзеркало заднього виду й почав пестити спину Ділії й засліпив мене, коли я притиснув її до себе, щоб відчути, як вона знову розкривається, лине назустріч зойкам і любощам.

Так завершується ця історія, без звичного, майже неминучого прощання у ближчому придорожньому селищі; від історії я перейшов до сну, відчуваючи лише вагу тіла Ділії, котра притиснулася до мене й теж поринула в сон, притлумивши в собі останній шепіт, коли це раптом Н’ягара розбудила мене, вона сказала, що сніданок готовий і що ввечері ми маємо якусь справу. Я ледь не розповів їй усе, але щось мене спинило, може, рука Ділії, що тягнула мене назад, у ніч, і змусила мовчати, бо слова б усе зіпсували. Так, я чудово спав, авжеж, о шостій ми зустрічаємося на площі, на розі, і йдемо до Маріні.

Тоді ж таки ми дізналися від Альфонсо, що тяжко захворіла матір Ділії, і та поїхала до неї в Некочеа, Альфонсо мав купу клопотів, бо мусив займатися малюком, може, ми б заїхали до них, коли Ділія повернеться. Хвора померла через кілька днів, і Ділія впродовж двох місяців не хотіла нікого бачити, ми заїхали до них повечеряти, прихопивши пляшку коньяку та брязкальце для малюка, і все було гаразд, Ділія приготувала качку з помаранчами, Альфонсо підготував столик для гри в канасту. Вечеря спливала чарівно, як і належить, адже Альфонсо та Ділія вміють жити, спершу вони заговорили про те, що їх гнітило, але розмова про матір Ділії швидко вичерпалася, і тоді наче повільно розсунулася завіса, і ми повернулися до теперішності, до наших звичних розваг, до лише нам зрозумілих дотепів, які робили вечір таким приємним. Було вже пізно, і випитий коньяк робив свою справу, коли Ділія згадала про свою поїздку до Сан-Хуана — їй треба було оговтатися від споминів про останні дні матері й проблем з родичами, які завжди все ускладнюють. Мені здалося, що говорить вона для Альфонсо, хоча Альфонсо, мабуть, уже знав цю історію, бо зичливо посміхався, підливаючи нам коньяк, — автівка заглухла в горах, глупа ніч і нескінченне чекання на узбіччі, коли, здавалося, небезпека виходить од кожного птаха, і тебе неминуче оточують привиди, яких ти боялася в дитинстві, аж раптом вогні вантажівки, і страх, що водій теж може злякатися й поїде далі, сліпуче світло фар, що немов прикувало її до крутосхилу, і чудодійний скрегіт гальм, тепла кабіна, спуск і розмова, може, зайва, але завдяки їй почуваєшся набагато краще.

— Це її травмувало, — мовив Альфонсо. — Ти вже мені це розповідала, люба, я щоразу дізнаюся про нові подробиці твого порятунку, про твого святого Георгія у водійському комбінезоні, котрий врятував тебе від лиховісного змія ночі.

— Таке непросто забути, — озвалася Ділія, — воно, хтозна чому, весь час повертається до мене.

Вона, либонь, не знала, Ділія, либонь, не знала, але я знав, от і вихилив коньяк одним ковтком і налив собі ще — в Альфонсо навіть брови полізли вгору, його вочевидь здивувала ця невихованість, якої він за мною не помічав. А от його дотепи були більш ніж прогнозованими, він сказав Ділії, що вона повинна нарешті зважитися завершити свою оповідь, мовляв, йому чудово відома перша частина, але ж, напевне, існує й друга, це ж само собою зрозуміло: вантажівка, ніч і все таке природне в цьому житті.

Я вийшов до ванної кімнати й пробув там якийсь час, намагаючись не дивитися в дзеркало, щоб із жахом не побачити в ньому власне лице — таке, яким воно буває, коли я розповідаю собі історію, бо я знову почувався, як тоді, знову запала та ніч і те почуття починало повільно огортати моє тіло — те почуття, яке ніколи не видавалося мені ймовірним упродовж стількох років знайомства з Ділією та Альфонсо, приятелювання наших двох подружжів, спільних вечірок, і відвідувань кінотеатрів, і поцілунків у щічку. Тепер усе було інакшим, Ділія після того, знову жага, але цього разу справжня; голос Ділії долинув до мене з вітальні, Ділія й Н’ягара сміялися, мабуть, кепкуючи з Альфонсо через його банальні ревнощі. Було вже пізно, ми випили ще по келишку коньяку й по останній філіжанці кави, згори долинув плач малюка, і Ділія побігла туди, вона принесла його на руках: він увесь мокрий, такий-от свинтус, піду до ванної, перевдягну його — Альфонсо радий-радесенький, бо матиме можливість зайві півгодини потеревенити з Н’ягарою про переваги Віласа [53] над Боргом [54], ще по келишку коньяку, дорогенька, одне слово, всі вже добряче хильнули.

Я — ні, я пішов до Ділії у ванну кімнату, вона поклала малюка на столик і щось шукала у шафці. І вона начебто зрозуміла, коли я сказав їй: «Діліє, я знаю другу частину», коли я сказав їй: «Авжеж, цього не може бути, але я її знаю», а Ділія повернулася до мене спиною, щоб роздягти малюка, і я завважив, що вона схилилася над ним не лише для того, щоб розстебнути застібки й витягти пелюшку, а й через те, що зненацька мовби відчула на собі якийсь тягар, якого мусила позбутися, і вона позбулася його, коли, випроставшись, пильно глянула мені у вічі й мовила: «Так, це правда, це було глупством і не має жодного значення, але це правда, я переспала з водієм вантажівки, скажи це Альфонсо, якщо хочеш, він однаково по-своєму переконаний у цьому, не вірить, але переконаний».

Так воно