Читати книгу - "Скляна, олив'яна, дерев'яна"

зробити для неї, та не знав що.

Марго дуже боялась відьми. Тож попросила Креда провести її до кладовищенської брами: удвох не так страшно. Кред погодився не вагаючись. Йому подобалась добра нещасна Рита, і він здогадувався, нащо вона йде на кладовище. Якщо все вдасться, Міранда радітиме, а Кред буде з того щасливий.

Місяць сховався за чорні хмари, коли Марго і Кред підійшли до кладовищенської брами. Було темно, і Марго вся тремтіла.

— Хочеш, я піду замість тебе? — запропонував Кред.

— Ні! — рішуче відповіла Марго. — Я мушу зробити все власноруч.

Кред розповів їй, де могила, і принцеса пішла її шукати.

Раптом у темряві загорілися два лиховісні оранжеві вогники. Місяць несподівано залив кладовище світлом, і Марго мало не знепритомніла від жаху. Вона побачила відьму. Та сиділа на могилі, обхопивши руками хрест, і дивилася дівчині просто в очі.

— Що тобі тут треба? — засичала вона.

— Я прийшла звільнити з-під землі душу, загублену тобою!

— Іди геть! — Відьма захихотіла. — У тебе нічого не вийде!

З села залунав дзвін, що означало північ. Принцеса витягла зі своєї торби намисто і піднесла його високо над собою. Місячне сяйво заграло на смарагдах і сапфірах. Відьма заворожено дивилась на дорогоцінні камінці. Такого багатства їй не міг запропонувати ніхто з сільських мешканців.

— Віддай їх мені! — прошепотіла вона.

— Візьми!

Марго знала, що зараз усе вирішиться. Здогадається відьма, що її хочуть обдурити, — тоді нічого не вийде. Чи все ж таки піддасться спокусі і візьме намисто?

Марго не вірила своєму щастю. Та ось відьма, простягнувши руки, повільно зійшла з могили і кинулась на принцесу. Дівчина закричала і жбурнула намисто подалі від себе. Відьма метнулася за ним і щойно схопила, як прогримів грім — і відьма щезла. Земля на могилі заворушилася і розсипалася. Піднялося віко. Марго побачила жінку, дуже схожу на Міранду.

Кред підбіг до них, допоміг урятованій жінці підвестися. Вона дивилася, не розуміючи, що відбувається: чари ще не сповна розвіялися.

Невдовзі вони прийшли до Мірандиної хати, і Кред хотів віддати Марго намисто, яке вона забула на кладовищі.

— Це мій подарунок тобі. Візьми. З його допомогою та забагатієш, а мені воно ні до чого, — мовила дівчина.

— А де ти його взяла? — обережно спитав Кред.

— Я не можу сказати. Забирай і не бійся, це не підробка, ти отримаєш за нього чимало золота.

Довго вмовляти не довелось. А згодом Кред продав намисто і став найбагатшим нареченим у селі.

Коли Марго ввела Мірандину й Мартину маму до хати, всі остовпіли. Перший прийшов до тями пан Люпен.

— Глориндо! — закричав він і, не вірячи власному щастю, кинувся обіймати дружину.

Марта й Міранда заплакали й теж побігли до мами.

Овид підійшов до Марго.

— Відтоді, як ти з'явилася, у наше село прийшло щастя, — мовив він. — Хто ти, Рито?

Вона втекла у свою комірчину й гірко заридала. Якби вона не знала, що потворна, то подумала б, що Овид кохає її, — стільки ніжності було в його очах і голосі.

Тепер, коли в хаті з'явилася справжня господиня, жити Марго стало легше. Глоринда була дуже вдячна і добра, і принцеса почувалася в хаті не служницею, а гостею. Та вона не забувала, ким її сюди взяли, і тому й далі робила звичну роботу.

По літі прийшла осінь. Дні злітали, наче жовте листя з дерев, і непомітно до села підійшла зима.

Марго сумнішала з кожним новим зимовим днем. Її не тішив ані перший сніг, ані зимові розваги, ані наближення Нового року. Навпаки, вона б усе віддала, аби Новий рік не настав. Адже після того вона вже ніколи не стане колишньою Марго.

Якось у неділю вранці вся родина пана Люпена разом з Марго пішла до церкви. Після служби всі зібралися на церковному дворі, щоб поговорити, дізнатися новини.

Марта показала Марго на багаті ґринджоли, запряжені випещеною гнідою трійкою. Кучером там сидів Пилип, поруч прилаштувалася його сестричка Дора.

Підійшов Пилипів хазяїн і зіштовхнув дівчинку в сніг.

— Чого розсілася, дармогризко? Йди працюй! — і заліпив дівчині ляпаса.

Пилип не витримав, скочив і кинувся на хазяїна. Той скинув його з себе, як порошинку, і заволав:

— Нападаєш на свого хазяїна? На милостивця?! Я тебе так покараю, що живий не будеш!

Усі перезирнулися, Марта заплакала. Селянам було шкода хлопчину: в цього господаря слуги часто вмирали після покарання.

Марго відчула, що вона одна може врятувати Пилипа. Згоріла Луттина хата колись стояла поруч із церквою. На попелищі й досі стирчав обгорілий і всохлий бузковий кущ.

Марта плакала, та Марго попросила її заспокоїтись і зняти хустку.

— Навіщо? — здивувалася дівчина.

— Швидше, і розплети косу.

Вони підійшли до куща. Марго витягла з торбини чарівний гребінець, встромила його Марті у волосся і сказала:

— Марто, я дарую тобі цей гребінець. Не дивуйся і попроси його зробити тобі зачіску з бузковим цвітом з цього куща.

Дівчинка знехотя — адже всі дивилися на них — повторила прохання. І враз, узимку, посеред білих заметів, обгорілий чорний бузковий кущ укрився листям і буйними кетягами квітів. А в Марти на голові з'явилася гарна зачіска, прикрашена гілочкою квітучого бузку.

Люди притьмом бігли з церковного двору, щоб подивитись на диво. А Марго підійшла до Пилипового хазяїна і сказала голосно, щоб усі почули:

— Кущ зацвів, як тобі й хотілося. Тепер виконай обіцянку і