Читати книгу - "Жінка в пісках"

уривати на середині почату розмову! Складаєте гороскоп? Чи дотримуєтесь якогось тутешнього забобону?.. А може, беззоряної ночі не дозволяється спускати мотузяну драбину?.. Що таке? Не розумію, чого ви мовчите?... Вільному воля — ждіть собі, поки зорі зійдуть... А як тим часом зніметься тайфун, то що робитимете? Тоді буде не до зір!

— Зорі...— ледве видушила із себе жінка.— Якщо їх досі не видно, то сильного вітру не буде...

— Чому?

— Бо вони гаснуть у тумані.

— Отакої! А хіба зараз не чути вітру?

— Чути, але інший, з висоти...

Мабуть, вона сказала правду. Якщо зорі губляться в імлі, то це означає, що вітер неспроможний розігнати водяну пару, яка міститься в повітрі. Очевидно, цієї ночі не буде буревію... А коли так, то селяни не спішитимуть з остаточним рішенням... Її безглузда маячня виявилася напрочуд розумною.

— Ну що ж... Якщо вони стоятимуть на своєму, то і я не здамся. Мені однаково, чи ця війна триватиме тиждень, десять днів чи п’ятнадцять...

Жінка підігнула пальці на ступнях. Вони стали подібні до присосків риби-причепи. Чоловік засміявся. Сміючись, відчув, як його занудило.

Власне, чого ти занепокоївся?.. Хіба не ти намацав слабке місце у ворога? Чому б тобі не подивитися на все це спокійним поглядом сторонньої людини? Бо як тільки повернешся додому живий і здоровий, то мусиш описати свої поневіряння.

...О, просто дивно, що нарешті ти зважився викласти пережите на папері! Кажуть, що навіть черв’як-дощовик не росте, коли його шкіру ніщо не подразнює... Спасибі. Я навіть заголовок уже придумав... Який?.. «Сатана з дюн» або «Страх перед личинкою мурашиного лева»... Знову женешся за незвичним! А чи не справить така назва небажаного враження?.. Невже?.. Хоч би якими глибокими були твої переживання, нема рації накидати лише обриси подій. Справжні герої трагедії — тутешні селяни, і якщо ці записи не сприятимуть полегшенню їхнього становища, то твій гіркий досвід нічого не вартий... Що за чорт?.. А в чім річ?.. Десь чистять водогін? Чи, може, дезинфекційний розчин, розбризканий у коридорі, вступив у хімічну реакцію із запахом часнику, що виходить із твого рота?.. Що ти хочеш сказати?.. Та ти не хвилюйся. Бо хоч би скільки я писав, письменником ніколи не стану... Навіщо знову ця скромність? Вона тобі не личить. Гадаю, не треба вважати письменників якимись особливими людьми. Якщо пишеш, значить, ти — письменник... Та хто його зна. Правда, загальновизнано, що вчителі мають охоту до писанини... Це ж не дивно. Бо за своїм фахом вони найближчі до письменників... Маєш на увазі те, що вони привчають дітей до творчості? Хоча самі ніколи не змайстрували навіть коробочки для крейди... Та хай їй грець, тій коробочці! А хіба це не найкращий вид творчості, коли відкриваєш комусь очі на самого себе?.. Завдяки цьому набуваєш нових вражень, які приносять нові страждання... Але ж у тебе ще є надія!.. Однак я не беру на себе відповідальність за те, справдиться вона чи ні... Віднині кожен мусить покладатися на власні сили... Та не треба себе тішити. Бо вчителеві не годиться мати таку ваду... Яку ваду?.. Бажання писати! Бо це прояв самолюбства: йому кортить вирізнитися серед ляльок-маріонеток і стати автором-лялькарем. По суті, це все одно, що жіноче захоплення косметикою... Чи не занадто суворо? Проте, якщо слово «письменник» ти вживаєш у такому розумінні, то мусиш визнати різницю між письменником і писанням... Твоя правда. Ось чому я хочу стати письменником. Та коли мені це не вдасться, то й писати не варто...

До речі, який вираз обличчя в дитини, котра не одержала обіцяної винагороди?

17

Від кручі долинув короткий звук — наче птах залопотів крильми. Схопивши лампу, чоловік вибіг надвір. На піску лежав пакунок, загорнутий у солом’яну рогожу. Ніде не було вже ні душі. Чоловік голосно закричав. Ніякої відповіді. Зірвав мотузку, що зв’язувала згорток. Пакунок із невідомим вмістом — це бомба зі спусковим механізмом, який називається цікавістю. Чоловік несамохіть уявив собі, що йому принесли знаряддя, яке допоможе вибратися з ями. Мабуть, цього разу селяни не сміли показатися йому на очі, а підкинули щось для порятунку і втекли.

Однак у пакунку були тільки три пачки по двадцять штук сигарет «Сінсей», загорнуті в газету, і, трохи менша, ніж літрова, пляшка, міцно заткнута дерев’яним корком. Чоловік знову взяв рогожу в руки і потрусив — з неї посипався лише пісок. Сподівався знайти хоч невеличку записку, але і її не було. Дешева рисова горілка в пляшці відгонила запліснявілими рисовими коржиками.

Власне, що все це означає?.. Невже селяни збираються з ним торгуватись?.. Якось він чув, начебто індіани на знак дружби обмінюються тютюном. Та й саке[6] є свідченням доброзичливості. А може, таким чином вони виявляють свою готовність порозумітися з ним? Адже здебільшого провінціали соромляться виражати свої почуття словами. В цьому розумінні вони простодушні.

На якийсь час він заспокоївся, бо найважливіше зараз — сигарети. Цілісінький тиждень мучився без них! Звичним рухом зірвав етикетку й відкрив пачку. Торкнувся гладкого навощеного паперу. Постукав пальцем об дно і вибив сигарету. Руки тремтіли.