Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

виб’є ніколи з неї нелюбові до себе. Так вони жили, аж поки Митро не став червоноармійцем.

Відколи Онуфрій записався до стрибків, Титєна кожної ночі слухала, як по вишці ходять миші. Вони перебігали з одного кута в інший, або нипали, тереблячи перетрухлу солому, якою було покрито хату. У хліві ялівка била одним рогом об жолоб, бо другий -загубила ще вліті. Ялівку Титєна випросила у німців: відступаючи, німаки вже виводили її з обори. Титєна тоді впала на коліна в березневе болото і по-німецькому просила офіцера залишити їй худібку, бо, казала, що має малу дитину, яка не вижиє без молока. Титєнина дівчинка невдовзі померла, а ялівка залишилася на господарстві.

Титєні було за тридцять. Чи то циганська, чи турецька кров у її жилах приманювала чоловіків, та казали їй хлопи: «Ви, Титєно, як паперівка в серпни».

Онуфрій був від Митра, а у 1943 році народилася дівчинка, про яку ціле село казало, що то від Николи Короля. Але дівчинка померла, а Николу теж, як Митра, забрали до армії. Титєна залишилася з Онуфрієм і врятованою від німців ялівкою. За німців, коли на фільварок скликали від кожної хати працівника, мнєцкаласє Титєна з рудим німцем на панських перинах, бо взяв її німець за кухарку. Відпускав лише кілька разів на тиждень, бо мусіла доглянути Онуфрія, який ночував по сусідах або пропадав на Джуринці. Рудого німця відкликали до Чорткова, і Титєна повернулася з фільварку додому. В жнива пішла була вночі на Джуринку прати. Підіткнула спідницю, а перучи, нагиналася до води так, що білі литки відбивалися у течії, як дві смуги срібла. Того вечора з поля повертав фірою Никола Король. Побачивши те срібло, зіскочив з фіри і біг до Титєни, скаламутивши воду, біг по білій білизні, викрученій і поскладеній на гладких плитках. Мусіла і на другий день йти прати на те саме місце.

У грудні приїхав до Митниці гарнізон.

Розквартирувався на горбі, в мурованій читальні з великою залою для забав і кількома кімнатами, в яких поміщалося двадцятеро або тридцятеро солдатів. Із району, з Білобожниці, внадився оперуповноважений капітан Семьон Каплунов, і до сільради почали викликати всіх, кого не забрали до Червоної армії за станом здоров’я чи віком. Голова сільської ради Іван Тимиляк посилав десятників, щоби ті викликали за списками чоловіків і хлопців, бо формувалися трудові загони на Донбас. Люди йшли до сільради неохоче. Покликали навіть Митришиного сусіда одноокого Панька, якому казали «Штурк Панька в око». Каплунов подивився на Панька і записав його десятником.

Коли Титєна знайшла коло порога записку, в якій повстанці закликали стрибків не служити московській владі, а на брамі прочитала виписане білою фарбою - «Смерть московсько-жидівській комуні», то записку спалила у кухні, а напис затерла сусідовим тиблем.

Після цього вона сказала Онуфрієві: «Може, краще було записатися на Донбас?» «Та ви ж, мамо, сами не хтіли пустити, - відповів Онуфрій. - А нащо я вам тут?»

Не знала Титєна, що у німецькому полоні, за кілька кілометрів від голландського кордону, на шахтах Фрідріх Цехе від виснаження та голоду помер її чоловік Митро. Упокоївся у формі червоноармійця. У бараці для військовополонених. Лютував тиф, що викосив шкіру і кості. У списках померлих Митро значився під номером загальної могили, яку викопали за протестантським німецьким цвинтарем. Списки передали до архіву військовополонених до Берліна. Титєна думала, що Митро загинув на фронті, але з райвійськкомату прийшла відповідь «Пропав безвісти». Не було тепер біля неї Митра, не було й Николи Короля. Залишилися шмаркачі - ровесники її Онуфрія. Плуталася з будь-ким із гарнізону.

А коли прийшли по її Онуфрія, щоби відправити на Донбас, пішла Титєна до чоловікового вуйка Данила на розмову. Данило не підлягав мобілізації, бо ще з австрійської служби втратив ногу.

«Єсли хочеш, шоби був перед вочима, то не пускай на Донбас», - сказав тоді вуйко Данило.

«А шо буде тут? - запиталася Титєна, додавши: -Вчора вбили Стефанишин Марію, десятницю з сільської ради».

«Чувім, що знайшли записку, причеплену шпильков до футерка. Написали, шо сексотка».

«Та, може, й була. В сороковому році записалася до комсомолу. Але нашо вбивати?»

«Казали, що донесла».

Каплунов помив зимною водою лице, витерся і застебнув швейцарський годинник «Doxa». Скільки разів прикладав Каплунов до вуха годинник, а ніколи не чув, як працює його механізм. То був годинник якогось чеха. Полк Каплунова стояв тоді у Чехії. Війна закінчилася, і їм наказали перевіряти пасажирські потяги. З чеських Судетів цивільні перебиралися до Баварії. Серед охочих покинути Судети були німці, чехи, українці, мадяри, яких совіти немилосердно грабували. Каплунов, що перевіряв потяг, в одному з вагонів запримітив добре вбраного чоловіка, на руці в якого був золотий годинник. Чеський жандарм пояснив Каплунову, що це торговий аґент із біжутерії, якого він знає. «А чого він втікає?» - поцікавився Каплунов і вивів перестрашеного чеха з вагона. Жандарм запротестував, але Каплунов відштовхнув його. Поки Каплунов вів чеха до радянської комендатури, потяг шарпнувся і поволі рушав. Чех благально дивився на Каплунова. А той, завівши свою жертву за станційні будівлі, вистрілив нещасному в серце. І покликавши своїх підлеглих солдат прибрати труп, сказав: «Хотєл убєжать, сволочь». У нагрудній кишені офіцерського кітеля Каплунова годинник торговця біжутерією лічив тепер час смерті його колишнього власника.

Потім капітана Каплунова прилишили у Львові, а звідти він приїхав до Чорткова боротися з бандитським підпіллям. Мешкав у Чорткові, де було більше війська, але воював у Білобожницькому районі.

Сходячи з горба стежкою, помітив, що у Тетяни Федоришиної у вікнах пробивалося світло.

«То ти, Паньку?» - запиталася Митриха, думаючи, що то «Штурк Панька в око» чогось навідався до неї.

«Каплунов, уполномочєнний», - відповів Семьон.

Титєна з каганцем у руках