Читати книгу - "Останній тамплієр"

Це відбулося у п'ятницю, 13 жовтня 1307 року. Він спокійнісінько спав, як і більшість його побратимів рицарів, коли десятки сенешалів з першим промінням сонця кинулися на штурм храму. Тамплієрам слід було краще підготуватися. Протягом багатьох місяців пожадливий король і його лакеї шукали способу позбавити тамплієрів їхньої могутності. Того ранку вони, нарешті, набралися нахабства і знайшли привід. Їм також вистачило сміливості дати бій. Рицарі чинили впертий опір, але ефект несподіванки і чисельна перевага призвели до того, що невдовзі їм довелося здатися.

Вони безпорадно стояли і спостерігали, як сенешалі обшукували Храм. Великому магістрові залишалося тільки сподіватися, що король і його прибічники не спроможуться осмислити справжнє значення захопленої ними здобичі. Або ж будуть настільки поглинені жадібністю до золота та коштовних каменів, яких вони так і не змогли знайти, що не звернуть уваги на ті начебто непоказні предмети, які насправді були безцінними. Запанувала тиша, і через якийсь час де Моле і його товаришів, не поспішаючи, і на превеликий подив — чемно, помістили у вози і повезли назустріч долі.

Зараз, згадуючи ту тишу, де Моле збагнув, у чому полягала різниця між днем сьогоднішнім і днями попередніми.

Було тихо, як ніколи.

Зазвичай у цій підземній в'язниці було досить галасно: дзвеніли ланцюги, скрипіли диби і колеса, шипіли жаровні; ці звуки слугували акомпанементом нескінченним крикам жертв тортур.

Але сьогодні все було інакше.

Трохи згодом, Великий магістр почув звук кроків, що наближалися. Спочатку він подумав, що це Гаспар Шо, головний кат. Але у того чудовиська хода була важка й зловісна. Це також не був хтось з його звіриної зграї, що прямував до своєї приреченої жертви. Поза всяким сумнівом проходом ішло багато людей. Вони пересувалися швидко — і ось вони вже в камері, де магістр висів на ланцюгах. Опухлими, налитими кров'ю очима, він побачив перед собою півдюжини яскраво одягнених людей. У центрі групи знаходився сам король.

Стрункий та імпозантний король Філіпп IV був на голову вищим за раболіпних підлабузників, що біля нього юрмилися. Незважаючи на свій жахливий стан, де Моле вкотре подивувався зовнішньому вигляду правителя Франції. Як може людина з такою привабливою зовнішністю бути таким страшним породженням пекла? Філіпп Вродливий, ще зовсім молода людина, якій не виповнилося і тридцяти, був світлошкірим, довговолосим блондином. Зовні він скидався на шляхетного пана. Проте, протягом майже десяти років, спонуканий ненаситною жадністю до багатства і влади, яку можна було порівняти тільки з його непомірним марнотратством, Філіпп планомірно вбивав і розорював своїх підданих, накликаючи смерть і страждання на всіх, хто йому заважав або просто не подобався.

Але рицарі Храму зробили щось більше, ніж просто не догодили йому.

Думки де Моле перервали кроки, що знову почулися з проходу. Нервові й невпевнені, вони сповістили про прибуття в камеру худорлявої фігури у сірій з капюшоном мантії. Людина в мантії посковзнулася і незграбно спробувала утримати рівновагу на нерівній підлозі. Капюшон злетів з його голови і де Моле впізнав Папу. Минуло багато часу відтоді, як він востаннє бачив Клемента, і відтоді обличчя цієї людини сильно змінилося. Глибокі зморшки викривили куточки його рота донизу. Створювалося таке враження, що він страждає на якусь хронічну душевну недугу; очі його перетворилися на темні бездонні западини.

Король і Папа — разом.

Нічого доброго це не провіщало.

Погляд короля зосередився на де Моле, але покаліченого в'язня цієї миті цікавив не він. Магістр впритул дивився на миршавого чоловічка в капюшоні, який нервово заметушився, уникаючи поглянути йому в очі. Де Моле хотілося знати причину його ніяковості. Може це тому, що шляхом обману і майстерного маніпулювання королем, Папа прискорив падіння ордену тамплієрів? Чи тому, що він не міг зносити гнітючої картини знівечених кінцівок, смороду відкритих язв або вигляду гниючих ран?

Король наблизився до де Моле.

— І досі мовчиш? — визвірився він на магістра, що наче вознісся над свитою на своїх ланцюгах. Вперед виступила людина, в якій він упізнав Гаспара Шо, свого ката. Останній, дивлячись собі під ноги, заперечно похитав головою.

— Мовчить, — відповів неголений Гаспар.

— Горіти йому в пеклі, — вигукнув король сповненим люті голосом.

«Можна подумати, що я знаходжуся у якомусь іншому місці», — подумав магістр. Він помітив, як Гаспар важкими, як булижники, що вистилали підлогу його камери, очима, подивився на нього з-під густих брів. Король підійшов ще ближче, впритул вдивляючись в обличчя магістра. Він прикривав ніс хусткою, щоб не відчувати смороду. Де Моле і сам знав про сморід в його камері, але давно не звертав на нього уваги.

Тихий, шиплячий голос короля розітнув сперте повітря темниці:

— Говори, чорт тебе забирай! Де скарби?

— Ніяких скарбів немає, — тільки й відповів в'язень, ледве почувши власний голос.

— До чого така впертість? — прогарчав король. — Яку мету ти переслідуєш? Твої брати зізналися у всьому: у ваших убогих обрядах посвячення, в тому, що твої смиренні рицарі Хреста заперечують божественне походження Христа, плюють на Розп'яття, навіть мочаться на нього. Вони зізналися... у всьому.

Поволі де Моле облизнув опухлим язиком потріскані губи.

— Під такими тортурами, — насилу вимовив він, — вони зізналися б і у вбивстві самого Господа Бога.

Король злегка нахилився до нього.

— Свята інквізиція досягне своєї мети, — з обуренням мовив він. — Для людини твого розуму це має бути очевидним. Віддай мені те, що я хочу, і я дарую тобі життя.

—