Читати книгу - "Останній тамплієр"

Скарбів не існує, — відповів магістр тоном людини, що змирилася з думкою, що йому ніколи не вдасться переконати цих людей у протилежному. Уже давно де Моле відчував, що Гаспар Шо вірить йому, хоча кат жодного разу не здригнувся, жорстоко знущаючись над плоттю своєї жертви. Йому також було відомо, що і Папа дотримується тієї ж думки. Але глава Церкви не збирався ділитися з королем своїм секретом. Королю, з іншого боку, були потрібні скарби, які, як він вважав, рицарі Храму нагромадили за останні двісті років. Його жадоба до багатств заважала йому зробити висновок, до якого дійшла би будь-яка розсудлива людина, поглянувши на знівеченого чоловіка, що висів на стіні.

— Це все марно. — Король відвернувся, як і раніше злий, але, схоже, так само змирившись, як і його жертва. — Мабуть, скарб потайки вивезли тієї, першої ночі.

Де Моле звернув увагу на Папу, який уникав дивитися в його бік. «І добре ж цей тип все спланував!» — подумав він. Ця думка дала магістрові якесь збочене задоволення, і він ще більше зміцнився у своїй рішучості. Підступні дії Папи тільки підтвердили благородність мети тамплієрів.

Король холодно подивився на бурмила-ката.

— Скільки їх залишилося в живих у цих стінах?

Все тіло магістра заклякло від напруги. Вперше йому належало дізнатися про долю братів з Парі Тампль. Гаспар Шо повідомив  королю, що, окрім магістра, в живих залишився тільки його заступник, Жоффруа де Шарне.

Де Моле заплющив очі, його свідомість заповнилася калейдоскопічними картинами жахів. «Усі загинули, — із здриганням подумав він. — А ми були такі близькі до мети. От якби... Якби тільки за всі ці роки прийшла хоч яка-небудь звісточка про „Храм Сокола“, від Еймара і його рицарів!»

Але, на жаль — жодної звістки.

«Храм Сокола» і його безцінний вантаж безслідно зникли.

Король обернувся і востаннє подивився на покаліченого магістра.

— Убийте його, — наказав він.

Кат услужливо підшкутильгав ближче.

— Коли, Ваша Величносте?

— Завтра уранці, — відказав король. Від передчуття страти у збоченця поліпшився настрій.

Від його слів де Моле охопило почуття, яке було знайоме йому вже протягом багатьох років і яке він не відразу розпізнав.

Це було почуття полегшення.

Він зазирнув у сховані під капюшоном очі Папи, побачивши в них ледь стримувану радість.

— Що робити з їхнім майном? — запитав Папа тремтячим голосом. Де Моле знав, що на той час залишилися лише ті речі, продаж яких аж ніяк не допоміг би королю відшкодувати його борги. — Книги, документи, антикварні речі. Вони належать Церкві.

— Можете їх забрати. — Махнувши рукою на знак закінчення зустрічі й кинувши останній спопеляючий погляд на де Моле, король стрімкою ходою вийшов зі склепу. Його свита похапцем потюпала вслід за ним.

Перш ніж Клемент вискочив з темниці, на якусь мить погляди Папи і де Моле зустрілися. За цей короткий проміжок часу Великий магістр встиг прочитати думки Папи: вони підтверджували нікчемність його натури — це був безпринципний інтриган, що маніпулював жадібним королем для досягнення своєї особистої мети. А також мети Церкви.

Підступний шахрай, якому вдалося його перехитрити.

Але де Моле не дасть йому повірити в це. Він скористався цією нагодою й оволодів собою. Зібравши залишки сил і зосередивши їх в пильному погляді, повному упевненості та презирства, він наче попереджав Папу про неминучу відплату. На мить на настороженому обличчі Клемента з'явився страх, перш ніж він встиг надати йому суворий вираз і накинути свій капюшон.

Потріскані губи Великого магістра викривилися в подобу того, що колись було його посмішкою. Він переконався, що йому вдалося посіяти сумнів в душі цього мерзотного нікчеми.

Яка не яка, а все-таки перемога.

Папа неодмінно погано спатиме цієї ночі.

«Може ти і виграв цю битву, — подумав де Моле. Але наша війна ще не скінчилася».

З цією думкою він заплющив очі і став чекати приходу смерті.

21

Рейлі всіляко намагався приховати своє розчарування. Хоч як би йому не було приємно сидіти поруч із Тес, та все, що вона йому щойно розповіла, здалося йому другорядним та незначущим. Не встигла купка безкорисливих рицарів створити у Середні віки могутній орден, як їм відразу ж підрізали крила, а потім безславно винищили. І яке це мало відношення до банди озброєних грабіжників, які сімсот років потому спустошили Музей мистецтв Метрополітен?

— Так ви гадаєте, що оті типи, які вчинили напад на музей, були вдягнені саме у тамплієрівське вбрання?

— Безперечно. Тамплієри завжди вдягалися просто — на відміну від крикливо-недоладного обладунку, який носили майже всі тогочасні рицарі. Не забувайте, що вони були глибоко віруючими монахами, відданими ідеї скромності та бідності. Їхні білі мантії символізували чистоту життя, яке вони, згідно з задумом, мусили вести, а червоні хрести кольору крові демонстрували їхні особливі відносини із Церквою.

— Гаразд, але коли б ви попрохали мене намалювати рицаря, то я все одно підсвідомо намалював би когось схожого на тамплієра, нічого при цьому не знаючи про цей орден. Це