Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

Роман йшов, з кожною секундою прискорюючи крок, перестрибуючи через гострі уламки чи то граніту, чи базальту, а, можливо, й взагалі невідомого космічного матеріалу чи породи, і петляючи серед величезних валунів.

— Ромко, стиш трохи крок, — врешті закричала ззаду захекана Тася, — і повернись, я щось тобі розповім.

— Маєш якусь цікаву знахідку? — хлопець різко повернувся усім тілом та пішов їй назустріч, — зараз глянемо, що там таке. На цій планеті мене цікавить абсолютно все.

— Дивись, цей камінь якоїсь дивної форми, тобі не здається? — дівчинка підвела брата до валуна, на якого зовсім не звернув уваги охоплений думами хлопець, та накинула оком мрійлива Тася.

А камінь і справді був чудернацької, як для Дріоди, форми. Він нагадував оспіваний в середньовічних земних легендах та переказах меч, якими колись у сиву давнину бились благородні лицарі, захищаючи свого короля чи завойовуючи для нього нові землі. Або на лицарських турнірах, про які так багато читала Тася, завойовуючи серце холодної гордовитої красуні, яка сиділа, закривши обличчя вуаллю десь у глибині трибун і не подаючи вигляду, але з завмиранням серця стежила за битвою, тремтячими устами посилаючи закоханому лицарю своє благословення. Такі були, є і будуть нюанси тонкої жіночої гри по виборюванню місця біля найкращого, найсильнішого чи найбагатшого чоловіка, які завжди будувались на одній дуже простій істині: якщо ти за ним — він від тебе, якщо ти від нього — він, обов’язково, за тобою. Бо у чоловіків у крові закладено тікати від жінки та всіляко уникати шлюбу. Та він створює цілу систему способів, щоб її завоювати, коли вона або спеціально, або й не дуже, чи зовсім не кохаючи, тікає від нього. Це надзвичайно ображає чоловіче самолюбство і він оголошує полювання на здобич. І чим це полювання важче, чим далі та швидше від нього тікає здобич, тим дорожчий потім трофей. Чоловіку абсолютно не цікава жінка, що сама йде у руки, — бо чоловік по самій своїй природі — мисливець.

…На ручці валуна-меча була зображена стріла, що вказувала на захід, тобто ще далі, вглиб скель та валунів з поки що незрозумілої дітям породи.

— Дивина та й годі. Може, підемо та подивимось, на що може вказувати ця стріла? — запропонувала, здивовано хитаючи головою, Тася і, схопивши брата за руку, потягла його у напрямі загостреного, викарбуваного у камені вістря.

Хлопець мовчки дав себе вести.

Десь приблизно через сто метрів, діти побачили ще один валун, тепер у формі щита і внизу знову була стрілка, яка вказувала ще далі на захід.

Вони, вже остаточно забувши про Пірата, побігли далі і тепер вже побачили шолом з вузькими прорізами для очей та спеціальним щитком для носа. Всередині валун був зовсім пустим і, коли хлопець постукав по ньому, валун-шолом відповів дітям глухим гулом. Недалеко шолома стояв лицар, вирізьблений з того ж, невідомого дітям, матеріалу. Він був завбільшки зо п’ять метрів, у повному бойовому спорядженні, з затиснутим у руці мечем. Поряд нього стояв теж кам'яний велетенський бойовий кінь, майже у два рази більший від тих, яких Роман з Тасею бачили на Землі. Кінь гарцював, бо передні ноги у нього були у повітрі, ліва трохи вище правої, а задні стояли на поверхні. Здавалось, ніби кінь у своєму стрибку летить у повітрі і таким його і зафіксував невідомий скульптор.

— Ці фігури чимось нагадують мені наших скіфських кам’яних бабів. Тільки тут статуї багато більші за розмірами, — промовила, з розширеними від захвату очима, Тася.

— Слухай, у мене щодо цього всього з’явилась версія. Я думаю, що тоді, коли у нас на Землі жили такі лицарі, земляни вже літали на Дріоду у гості і на пам’ять про свої гостини вирізьбили ці скульптури, щоб місцеві мешканці не забували тих, хто колись у них гостював, — примружившись і уважно розглядаючи скульптури, сказав Роман.

— Тоді і нам треба щось вирізьбити, щоб теж залишити по собі хоч якусь пам’ять, — підтримала брата Тася.

— Але я й не уявляю собі, як і чим скульптор або гості з Землі могли створити всю цю красу. — Роман помацав камінь, з якого була вирізьблена скульптура лицаря та, взявши у руки з-під ніг маленький камінець з гострими боками, черкнув ним у лицаря по обладунках. На тому місці не залишилось ані найменшого сліду, тільки в усі боки сипонули іскри. Роман вдарив сильніше. І знову нічого! Тільки викресалось більше іскор та закурився легенький димок.

— Це ж треба бути, мабуть, Геркулесом, щоб таке створити! Але, найголовніше, чим, та ще й у таких розмірах?

Високо задираючи голову, хлопець закружляв довкола скульптур, шкребучи голову та час від часу ляскаючи себе по колінах та чолі.

— І як я раніше не здогадався! — раптом підстрибнувши, вигукнув він так, що Тася аж здригнулась. — Тут явно попрацювали лазером і нічим іншим. Таку твердь візьме тільки лазер. Але знову ж постає питання, з чого ж виготовлено, який матеріал, що він не розкришився і досі такий міцний, що і сліду на ньому ні від чого не залишається. — І він знову забігав по колу, примовляючи:

— От якби мені зараз фотоапарат та зробити кілька знімків. Однокласники би повмирали від заздрощів!

— Сказали б, що це звичайнісінький фотомонтаж або ти це відзняв у якомусь заповіднику, — підколола брата Тася та відразу ж пожалкувала про свої слова, побачивши у хлопцевих