Читати книгу - "Облога Белза"

стало зрозуміло, що штурму не уникнути, кожну мотузку взяли жінки (чоловіків бракувало) і потягли. Жердини зігнулися. Коли прогин досяг максимуму, майстри повернули дерев'яну споруду у вигляді літери «глаголь» так, що поперечина опинилася над зігнутою зв'язкою.

 — Кидай!  — крикнули майстри, і жінки виконали.

Зв'язка трохи подалася вперед і вперлась у поперечину «глаголя».

Майстри взяли сокири обіруч і, за помахом воєводиної руки, ударами обухів розвернули ці Г-подібні стопори. Зв'язки розпрямилися, і в небо полетіли сотні річкових гальок, що впали згори на нападників. Зрозуміло, що більшість пропала даремно, але ті, хто отримав по шолому чи по плечу, вибули з ладу.

 — Тягни!  — і жінки знову взялися за справу.

Без глаголюватого запобіжника не лише баби, а й сорок вояків не змогли б кинути мотузки всі разом.

Лицарі підходили дедалі ближче, і раптом перші ряди просіли. Під снігом була вода!

Ось чому тягнув час воєвода Дрозд. Він розраховував, що за короткий час перебування в Белзі поляки не встигли розібратися в шлюзі. Тобто вони, звісно, розібралися, як шлюз пускає в рів воду, але... І саме тому вирушили в похід у лютому, саме тому не хвилювалися, коли Дрозд тягнув час: якщо якась вода й пішла до ровів  — нехай замерзне.

Проте шлюз, побудований ще за часів короля Юрія, відкривав шлях у рів також невеликому теплому джерельцю. І тепер за довгий час  — майже два тижні  — вода переповнила рів і затопила окольне місто.

 — Уперед!

І, зазнаючи втрат, лицарі рушили. Аж до рову, де перші з них просто попадали.

 — Боже!

 — Єзус!

І тут же:

 — Порка Мадонна!  — і ще гірше.

Хоч не таке вже воно було й тепле, те джерельце, проте за пройдешній час розтопило верхню частину снігу та криги. Утворився тришаровий покров  — згори за ніч намерзла тоненька плівка криги, під нею  — людині по пояс  — шар води, яка була трохи тепліша за кригу, але саме трохи  — знизу ще крига, по якій ковзали ноги тих, хто провалився у воду.

До речі, піднялися не всі, бо згори полетіли цілі глиби отієї самої криги, і, якщо крижина влучала в шолом, порятувати лицаря можна було, лише витягши його з води, та це вдавалося далеко не завжди.

Однак угорці, загін яких опинився саме проти брами, почали її рубати сокирами.

Ярош на стіні аж ногами тупотів  — не він один, усім було страшно,  — бо хоча на їхній ділянці штурм поки що зірвався, але навіть чути жахливі крики й гупання сокир було нестерпно.

Ворог рубає браму, а вона не залізна. І не кам'яна.

 — Кидай!

Жінки знову відпустили мотузки, удари обухами по дереву, зв'язки дубових жердин розпрямилися  — і ще дві хмарки невеликих камінчиків полетіли в небо. І там, де вони впали, серед штурмовиків утворилися прогалини.

А з валу кидали вручну. Одні  — через край, інші  — опускали в отвори під ногами  — підсябиття[119].

Старий д'Алу здригнувся  — каменюка вдарила по шоломові д'Ерве і рикошетом влучила в нього самого. Ветеран спробував підняти товариша, але посковзнувся, упав, на нього наступив хтось, теж упав, придавивши старого вовка, той величезним зусиллям, з усього бажання жити таки підвівся, з великими труднощами в останню мить ухилився від драбини, що падала,  — вона також ковзнула по донній кризі... І вилаявся  — рятувати д'Ерве було вже пізно.

 — Єлизаров,  — схопив Яроша за плече боярин, який згадав, хто в нього найліпший лучник,  — давай на кут!

І тепер Ярош посилав стрілу за стрілою. Коли лучник сильно не любить ціль, то він рідко хибить. Зрозуміло, що чимало стріл відскакувало від обладунків, проте більшість поки що носила кольчуги, а їх Ярошеві стріли пробивали. І не лише Ярошеві.

Ось німець Клаус, згадавши молоді роки, розкрутив у пращі не камінь, а невелику стрілу зі свинцевим зливком замість оперення — для ваги,  — які він виготовляв усі дні облоги[120], послав її в ціль. І ще одну. І ще.

«Бажали мою Гертруду зґвалтувати?  — він геть забув, що удочерив Гертруду лише рік тому, після „чорної смерті“, а до того майже й не знав її. Моя дочка. Моя.  — А ось це як? Подобається? І ще вам! І ще!» Раптом щось ударило в груди, і Клаусові здалося, що він бачить першу дружину, Марту, і трьох рідних синів, від чуми померлих,  — вони всміхалися і звали до себе. І старий фатер показав на місце біля себе, за накритим столом...

 — Клаусе!  — заволав кожум'яка Прокіп (дивина, ніколи друзями не були, а тепер здалося, що рідного брата втратив) та й, ухопивши каменюку, метнув із такою силою, що, мабуть, не кожна баліста дала б каменю таку швидкість.

Ось стрілець[121] Оліферко, в якого були дві куші, холоднокровно вишукував лицарів у найліпших обладунках, яких стріли з лука могли й не взяти, а його дружина перезаряджала  — де й силу брала!

Коли чергова драбина вперлася в гострокіл, трохи не доходячи до вершини, коваль Ванько нахилився і, хоча стріла влучила в спину, відштовхнув її, розмінявши себе на двох розчавлених її вагою.

Але, здавалося, що все марно: від брами летіли тріски, ось утворилися отвори, ось розвалилися, упали рештки брами. Угорські лицарі опинилися всередині надбрамної вежі.

Згори знову полетіло каміння, проте лити смолу захисники не могли  — чого доброго, запалала б сама вежа.

Ступаючи по трупах і поранених  — і водночас затоптуючи поранених на смерть, лицарі заходилися рубати другу