Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Взагалі, Ром у такі миті почував себе трохи стидно. Походи до глухої пущі були для нього більш звичні, там його ждали справді звабні пригоди. Бо колись навколо Звенигородки росли дрімучі ліси, що тягнулись на північ на п'ятдесят — сто кілометрів — якраз на межі самого Лісостепу. Вже з дванадцяти років Ром знав звички диких звірів, знав як правильно розставити сильця — полювати на півдиких курей, що бігали на узліссях, і як потім приготувати на багатті смачну птицю, обпатравши і натерши її міцно оцтом, сіллю та чорним перцем.

Знав, як вийти з дикого лісу за сонцем (на годиннику південь: стрілку на сонце, півкута між маленькою стрілкою й віссю опів на першу) чи за нумерацією квадратів на зелених лісниківських стовпах. Знав, як зрізати березову кору для розпалювання, та як під проливним дощем назбирати найтонших — як гожа — кінчиків із сухих гілок і з одного сірника запалити ватру. Як скласти в багаття три сухі стовбури так, щоб розкошувати біля них усю прохолодну травневу ніч й снити затишні сни, яких нема і в перині. Які трави, коли й де можна збирати, щоб вони мали найбільшу силу, яке дерево потрібне для потужного лука і який очерет чи горіх для стріли, як правильно вточити накінечник для полювання — точно такої форми, як робили наші русичі-предки. Бо в копанках на Звенигорі вони знаходили ті вістря десятками — маленькі шматочки іржі, які все'дно ще можна було встромити в котик і кілька разів стрелити в старі ворота, дарма що минуло тисячоліття.

Знав, як за зорями вийти з лісу вечірніми сутінками, й любив це більше за все на світі — коли глуху пущу заливає сріблясте місячне сяйво, майже єдиним с тобою стає враз зрозумілий і сильний шепіт лісу — ось вона, велика і вічна істина Світу, ось-ось, ще зовсім трохи — і ти збагнеш щось дуже важливе, найдавнішу Велику таємницю, а під ногами м'яко вгинається товстенний шар пружної хвої, запах якої неможливо забути ніколи!

А потім від спалаху сірника розжарюється червоним оком у темряві обкурена вірна люлька, і запашний дух тютюну змішується з сотнями запахів лісу в єдиний запах — любові до Світу…

Отож в любові до лісу Роман знав, як себе вести.

Прийшов час навчитись цьому і в коханні до жінки…

Дівчину звали Владка. У Владки були золотисто-карі очі і таке ж золотаве гнучке тіло. Дивилась на Рома своїми широко розставленими, ніжними очима — так, неначе шукала щось у самій собі, прислухаючись до шепотіння життя — того дива, що подарувало їй небо. Інколи вони були полохливі, як у гордої стрункої сарни. Інколи — зверхні, мов у королеви. А інколи у тих очах на мить так і промайне якась відчайдушна, безшабашна веселість. Як сказав поет: «Чиїсь сміхотливі очі, губи забризкані вишнею…»

Роман і Чорня знайшли їх на дерев'яному місточку над самою водою. Владка була в крутому імпортному купальнику, що ще більш підкреслював гнучкість і теплоту її тіла. Сиділа на сухих теплих дошках, задумано жуючи вишневу галузку. Її біляву подружку звали Леся, і тій відразу ж сподобався Чорня — це було помітно і значно полегшувало завдання.

На Рома ж Владка ледь накинула оком, і це ще більш зміцнило бажання зрозуміти те диво. Вони посиділи на місточку, патякаючи про те, про се, взнали, що подружки вчаться в одному класі третьої школи і що вони на рік молодші за Рома — себто їм тільки виповнилося п'ятнадцять. Те немало здивувало їх з Чорнею — бо дівчатка були височенькі на зріст, на язик биті і в кишеню за словом не лізли. А тоненька граціозна Леська своїми зеленими очиськами так ворожила на симпатичного Чорню, що той, влучивши хвилинку, непомітно десь змився.

Потім подружок забрав з місточка огрядний лисий мужик у трусах, який підозріливо глянув на Рома, — судячи з усього, батько Лесі. Роман виждав трохи й, насвистуючи собі, подався шукати Чорню.

Знайшов того під сусіднім місточком, у прибережній багнюці, де Чорня, буркочучи, возився у очереті.

— Ти куди дівся? — спитав Роман зненацька, що той аж підскочив.

— Та тут ці… раки. Во! — Чорня витягнув із болота здоровенного сірого рачиська, що махав довгими лапами і загрозливо клацав величезними ножицями-клішнями.

— Раки кажеш… Та ти ж утік, як послідущий євнух! Наче ця мала страшніша за твою Мазепу!

Чорня прикопилив губу, що мало значити бозна-що.

— Ти Мазепу не чіпай. Вона, хоч і страшненька, але які в неї дині. Во! — показав на витягнуті собі від грудей руки… — І ше вона не в своє діло не лізе. А ця, конєшно, гарненька, — зітхнув Чорня: —…Але, розумієш, вона якась… надто розумна… Така ще і женить, як липне… Але я з такими за один вечір! — і Чорня, раптом розхорохорившись, опустив руки і багатозначно потер один вказівний палець об другий.

Цим зразу ж скористався старий рачище, який, здавалось, тільки й чекав миті, коли Чорня задумається про жіночу підступність. І, що було сили, цапнув того за труси в самому цікавому місці.

— А-а-ай, — заволав нещасний і, розмахнувшись, зажбурив рака в очеретиння, куди той полетів, вдячно розчепіривши всі свої вісім лап і клешні.

Ром роззувся і теж поліз до Чорні у баговиння по раки, яких вони за п'ятнадцять хвилин наловили для товариства аж чотири десятки.

Тепер Роман щось знав про Владку хоч трохи. Знав де вона вчиться, знав, якого кольору її очі. А ще хтось із пацанів сказав, що живе вона неподалік від «Сайгону»: там її кілька разів бачили друзі. Тож Ром мав тепер усі шанси й вперто поклав собі за ціль її добиватись.

Жінки з дитинства були для Рома загадкою. З малих років він ріс всупереч нудному совєцькому дійству, в якомусь своєму, романтичному світі. Весь вільний час з Жориком і Зосьою гасав лісами, бився на мечах або розгортав