Читати книгу - "Борги нашого життя"

Вона піднесла пальця до моїх губів:

— Не перегравай. А то я передумаю. Добре, я піду, але не більш ніж на півгодини.

— На журналістську роботу ти так і не повернувся? — спитала Тоня, крутячи келих з білим вином. Ми сиділи в доволі затишній забігайлівці і попивали вино.

— Ні, так і не повернувся, — мовив я, роблячи ковток свого червоного.

— Може й на краще. Журналістика зрештою калічить людину, рано чи пізно… І чим ти займаєшся?

— Нині безробітний. До того працював піарником. Якщо так можна сказати…

— Помотало тебе. До речі, ти одружився?

— Ні. І ти, бачу, теж.

Тоня ковзнула поглядом по своїй правій руці.

— Як бачиш. І найближчим часом не збираюся.

— Молодець. Підтримую.

— А тобі що з того?

— Ну мені не так сумно буде одному без цього статусу.

— Можна бути щасливим і без цього…

— Звичайно, можна, — я підняв келих. — Давай за це і вип’ємо.

Тоня усміхнулася і ми дзенькнули склом.

— Визнай, — продовжив я, зробивши пару ковтків червоного, — нам разом було не так вже й погано.

— Іноді було…

— І зрештою, я хотів подякувати тобі за все, що ти для мене тоді зробила.

— Мені було тебе жаль, Андрію. Просто жаль…

— Не вірю. Я тобі подобався. Принаймні тоді. А може й зараз, — реготнув я.

Тоня кинула в мене серветкою і сама засміялася:

— Боже, які ми самовпевнені. Такі самовпевнені, що аж смішні. Можна я витру сльози від сміху?

— Роби що завгодно, моя романтична подруго.

Тоня зайшлася сміхом ще голосніше.

— Зрештою, — мовила Тоня трохи заспокоївшись, — це справді непогано, коли можна отак після всього зустрітися і посміятися над усім, що було.

— Певно так, — кивнув я. — До речі, я все хочу тебе спитати — ти й далі з ним зустрічаєшся?

Обличчя Тоні, ще пару хвилин тому таке веселе, одразу зробилося непроникним:

— Мені здається, що це тебе, власне, не повинно обходити.

— Ну чого ж. Зрештою, ми всі ніби учасники однієї історії…

— Андрію, давай чітко розділимо — так, справді, була ця прикра історія чи подія, учасниками якої ми всі були. Але… Це все у далекому минулому. А сьогодні є наші з ним стосунки. Які абсолютно тебе не стосуються.

— Я все чудово розумію, — я виставив перед собою руки, ніби захищаючись. — Просто хотів спитати, як у тебе справи, ото й усе. Тому що, — тут я запнувся на якийсь момент, потім продовжив, — тому що, зрештою, ти… не байдужа мені…

Тоня кинула в мій бік, як мені здалося, нищівний погляд і зі знущальною насмішкуватістю мовила:

— Та-ти-що! Який подарунок долі! Таки дочекалася…

Я зі стуком поставив келих з вином на стіл:

— Добре, будемо вважати, що з минулим ми покінчили. Зрештою, я зустрівся з тобою з однією конкретною метою — попередити. Якщо найближчим часом з тобою буде намагатися познайомитись одна людина, яка відрекомендується як Грінспен — тікай від нього якнайдалі. Чому — пояснювати не буду. Просто постарайся його уникнути. Все, я пішов. Був радий бачити.

Не чекаючи відповіді Тоні, я встав і вийшов з кафе, лишивши на столі кілька пожмаканих купюр офіціантам.

Коли вже зайшов до нашого двору, то побачив на веранді Сема і Грінспена, які щось розглядали під блимаючим вогником лампи, жваво обмінюючись коментарями. Побачивши мене, хлопці притихли, а потім Сем майже урочисто показав мені предмет їхньої уваги. Це був доволі величенький пістолет, загорнутий у шматину.

— Що це? — спитав я.

— Кольт, — відповів Сем. — Модифікація — дев’ять один один.

— Ого, — здивувався я. — Справжній?

— Справжніше не буває, — усміхнувся Семен. — Розробка дев’ятсот одинадцятого року. У нас зараз таких одиниці, та й ті дурних грошей коштують. А я майже задарма взяв…

— І що ти з таким раритетом робитимеш?

— Як що — стріляти, — засміявся Сем. — Це залізо ще пристойно працює.

— Тихше, — шикнув Грінспен. — Віка не повинна чути. До речі, Семе — а він справді нормально стріляє?

— Що можете бути кращим за кольт? — усміхнувся Сем. Очевидно, він тішився цим пістолетом як дитина. — Це класний пістолет. Справжній кольт під патрон 45. Достойна річ.

Грінспен знизав плечима:

— Ну що ж, якщо кажеш достойна — отже достойна. Зрештою, ще в Америці казали — Бог створив людей, а полковник Кольт зрівняв їх у правах. — Я думаю у нас одним кольтом не обійтися, — знов розсміявся Сем, з пієтетом обгортаючи пістолет шматиною. Він закінчив це робити і надійно сховав зброю у сараї, а потім ми всі зайшли до будинку, де Віка накрила для вечері стіл. Поспілкувалися на різні відсторонені теми. Потім розійшлися по своїх кімнатах. Здається я вже майже заснув, коли почув, як задзвонив залишений на столі мобільний. Побачив, що це дзвонила