Читати книгу - "Борги нашого життя"

— Ти так швидко пішов, — почув я не зовсім тверезий голос Тоні. — І я не встигла сказати тобі ще одну дуже важливу річ.

— Що саме?

— Про те, яка ти велика свиня, Андрію…

— Ну… я знаю, що ти так думаєш…

— Не перебивай! І ще одне… Приїжджай до мене.

— Зараз?

— Так, саме зараз.

Притлумлене світло падало крізь штори на ліжко, на оголену спину Тоні. Ми лежали нерухомо, кожен думав про своє і відпочивав.

— Ти здається мені щось казав про якогось Грінспена? — порушила мовчанку Тоня.

— Так, казав, а що?

— Ніякого Грінспена я не знаю, — продовжила Тоня. — А от якийсь дивак на прізвище Грінченко на мене вчора виходив. Десь дістав мій мобільний телефон, хотів зустрітися. Я так і не зрозуміла — з якого приводу.

— В жодному разі не зустрічайся з ним, — мовив я. — Він непогана людина, але зараз краще з ним не зустрічатися. Можливо, все й минеться.

— Що саме минеться?

Я махнув рукою:

— Неважливо. Просто не зустрічайся з ним і все.

Тоня голосно розсміялася:

— Ти знаєш, ти мене так заінтригував, що тепер я просто зобов’язана з ним зустрітися.

Я рвучко сів на ліжку:

— Чому мені завжди здавалося, що робити на зло мені завжди було твоєю ідеєю-фікс?

Тоня знизала плечима:

— Тобі взагалі багато що здавалося. І здається.

Я потер руками скроні.

— Тоню, послухай. Зараз нам з тобою справді добре. Тут, саме в цей момент. Тому давай просто полежимо мовчки. Разом.

Вона подивилася мені у вічі:

— Чомусь це основне, що мені в тобі запам’яталось. Завжди — давай помовчимо.

Я голосно зітхнув:

— Чому тобі завжди все треба зіпсувати, коли нам добре?

— У тому, що ми разом, зараз немає нічого хорошого. Та й раніше його було обмаль.

— Ти кажеш неправду, Тоню.

— Неправду? А ти згадай…

Я дивився на сталеве лезо ножа. Лезо було ідеальним, жаль лишень, що закоротким, ну як на мій смак. Але руків’я напрочуд зручно лежало в руці. Я встиг зробити кілька випадів ножем перед собою і почув, що відкриваються вхідні двері. Швидко сховав ножа на полиці за книгами і обернувся саме в той момент, коли Тоня заходила до кімнати.

— Як ти? — спитала вона, уважно глянувши на мене.

— Все нормально.

— Ти хоч трохи відійшов?

— Так, звичайно, мені набагато краще.

— Вчора, після похорон я думала, що поховають ще одного…

— Так, але це було вчора. Сьогодні мені значно краще. Значно.

— Ну от і добре. Я тут купила дещо поїсти. Повечеряємо?

— Звичайно.

Ми пройшли на кухню, Тоня витягнула з сумки якісь продукти, щось пошаткувала, я в цей час дістав недопиту ще з поминок пляшку горілки та одну склянку для себе.

— Мені не наллєш? — запитала Тоня, коли вже сіли.

— На жаль, вино у нас закінчилося.

— Налий того, що й собі. Останнім часом, здається, я звикла і до цього питва.

— Добре, як скажеш.

Я дістав ще одну склянку для Тоні і налив на самісіньке денце.

— Вічна пам’ять, — промовив, не чаркуючись.

— Вічна пам’ять, — відповіла Тоня.

Ми випили, Тоня скривилася і одразу ж налила собі соку.

— Їж, чому ти не їсиш? — озвалась вона до мене, ставлячи вже порожню склянку з-під соку на стіл.

— Вибач, трохи завтикав, — відповів, беручись за, виделку.

Наступних півгодини ми вечеряли у повній тиші. Лише коли Тоня встала, аби зібрати тарілки, я сказав:

— Дякую.

— Рада, що тобі було смачно.

— Я не лише за їжу. Хоча вона теж була смачна. Дякую за все.

Тоня запитально поглянула на мене.

— Ти так ніби прощаєшся.

Я опустив очі додолу:

— Та ні, просто я мав це тобі колись сказати. Особливо зараз. Коли ти була постійно поруч…

Тоня махнула рукою:

— А що я, по-твоєму, мала б робити? Ти просто якісь дивні речі говориш…

— Для того й існують близькі люди. Аби мучитися з іншими…

— Перестань говорити дурниці!

— Добре, замовкаю. Тільки наостанок я хотів би попросити тебе за одну річ. І якщо можеш — пообіцяй, що