Читати книгу - "Сніданок на снігу"

Вони впали на сніг, сплівшись руками й ногами. Людмила вся тремтіла від збудження й хаотичними рухами розстібала на ньому куртку, потім штани. Вони кохалися на нічному подвір’ї, слухаючи, як у провулку поверталася по домівках молодь і голосно розмовляла про своє. Зарецький прикрив рукою рота Людмилі, аби вона не стогнала. Вона кусала його пальці, облизувала, знову кусала, до болю щипала його сідниці, аби він ні на мить не спинявся. Очі Людмили гаряче блищали в темряві, а волосся ніби розсипалося по снігу. Зарецький від насолоди скрикнув, а Людмила міцно розтирала долонею його хребет, ніби прагнула вичавити його всього в себе. Вона відчувала, як він увесь тремтів, стихав, обм’якав, і ще міцніше стискала його в обіймах.

Зарецький шепотів їй:

— Нехай сніг твій буде вічно.

— Так, — тихо з усмішкою відповідала йому, — нехай мій сніг не сходить.

Богдан хапав ротом шматки снігу і підносив до її губ. Людмила усміхалася й злизувала сніг із його обличчя. Коли вони повернулися в будинок, зготували вечерю й сіли за стіл при свічках, Зарецький дивився на Людмилу та задоволено усміхався.

— Ти чого?

— Давньокитайські стратеги в битвах використовували вітер, хвороби, вогонь.

— Ну, і?..

— З тебе вийшов би непоганий давньокитайський стратег.

— Ти знову зациклився на снігу, — вдавано невдоволено сказала Людмила.

— Сніг, — замріяно сказав Зарецький, обіпершись ліктем на стіл і підклавши кулак під щоку, — я скоро почну ним дихати.

Після вечері він зібрав брудний посуд і поніс його надвір — витирати снігом. Зарецький закурив, але в горлі неприємно перчило, через що не зміг зробити навіть декілька затяжок. Він викинув цигарку, витер посуд снігом, повернувся в будинок і поскладав тарілки в мийку на кухні. Підсвічуючи собі майже згорілою свічечкою, Зарецький мив у каструлі з гарячою водою тарілки, складав на купу, щоб потім знову витирати їх снігом. Усе більше боліла голова, а плечі, спина й руки ніби гуділи від утоми. Людмила поглянула на нього й занепокоїлася.

— Господи, та ти весь гориш!

— Трішки розклеївся, — сказав він і поцілував її сухими губами.

Вона вклала його біля каміна — на їхньому ложі, засунула під руку термометр, хоча він усіляко пручався і казав, що абсолютно здоровий, а потім поставила чайник. У Зарецького таки була температура, не висока, але вночі може бути вищою. Людмила занепокоїлася. Він розбухикався, голос швидко змінився: став ніби глухішим, захриплим. Людмила зробила йому чай із малиною, сказала, що треба добре спітніти. Зарецький кволо усміхався й казав, що зі снігом ніколи не розстанеться.

— От дурень, — усміхалася вона й витирала піт із його чола.

— Твій дурень.

На мобільний Зарецького подзвонили, він вібрував, пересуваючись по столі, але коли Людмила хотіла подати йому телефон — мокрий від поту Богдан відмахнувся. Навіть у темряві, при тьмяному світлі вогню в каміні, вона бачила, як той весь горить. Зарецький шепотів їй слова подяки, таке враження, ніби він більше говорив їх для себе. Людмила сиділа поруч, гладила його по голові. Він говорив, що ні про що не шкодує, що навіть якщо доведеться померти, то нічого кращого йому не треба.

— Дурний піп тебе хрестив! — сміялася вона з його удаваного пафосу.

— Я знаю.

— У тебе буйна фантазія!

— Я знаю. Зараз такі форми пневмонії, коли людина згорає від високої температури за три-чотири дні, жодні ліки не рятують. І людина вмирає від того, що легені просто згоряють.

— Що ти таке мелеш? Ти будеш жити! — Людмила не розуміла, чи він жартує, чи говорить серйозно.

— Я знаю. Але коли помру, я хочу, щоб ти мене поховала на своєму городі або ж біля річки, щоб було видно гори, скелі, ліси.

— Ото вже мені, — розсміялася вона, — отак відразу і на своєму городі.

— Яка ти неромантична, — сказав Зарецький.

— Я знаю, — усміхнулася вона.

Зарецький лежав із напіврозплющеними очима, знову сильно забухикав — спершу хвилями, а потім безперервно; кашель настільки сильно на нього нахлинув, що його тіло здригалося, обличчя стало схожим на розпечену праску, щоки й скроні надулися, а очі налилися слізьми й запухли.

— Завтра піду шукати лікаря.

— Де ти його знайдеш? У траншеях?

— Не знаю. Попитаю людей.

— Усе минеться. Нічого страшного нема.

— А раптом і справді — помреш мені тут, — і що тоді робити з твоїм трупом? Похорон нормальний не зробиш — лишається закопати на городі.

Вони обоє тихо розсміялися.

— Добре, — посерйознішала вона, — я наберу кума — він лікаря з-під землі дістане.