Читати книгу - "Автограф для слідчого"

Мати розуміла тривоги сина, хоч мала усталені погляди, що сформувалися, як зрозумів Карл, ще тоді, коли жила поруч з концтабором.

Беата внутрішньо підготувалася до того, що відбулося, певно, весь час готувалася, вважаючи кожен місяць лише відстрочкою. В душі вона вже давно зрадила чоловікові, хоча все ще любила його і ставилася до нього під час швидкоплинних зустрічей щиро й ніжно; якщо б усе минулося, вони дожили б до кінця днів своїх у злагоді, і Беата ніколи навіть собі не призналася б, що могла сприйняти страту чоловіка якщо не байдуже, то без особливих душевних терзань. Вона майже не розмовляла із сином під час процесу, та якось, піймавши Карлів тривожний і запитливий погляд, спробувала заспокоїти.

— Коли б ми перемогли, — мовила переконливо, — все, що вчинив твій батько, кваліфікувалося б як доблесть. Він був дисциплінованим офіцером і виконував волю свого начальства. Ми програли, і твій батько — одна з жертв нашої поразки.

У Карла округлилися очі. Він знав, що мати — практична жінка, більше того, як казали знайомі,— ділова, але ж вона була завжди привітна з сусідами, ніжна до нього, пестила їхнього ердель-тер’ера, взагалі видавалася справжньою жінкою — і раптом таке!

Видно, мати відчула, що передала куті меду, бо одразу позадкувала:

— Гадаю, твоєму батькові було нелегко… Тоді він якось замкнувся в собі і… І взагалі все це схоже на страхітливий сон…

Але кошмари не мучили Беату, коли згадувала місяці, прожиті в симпатичному котеджі біля табору. Від усього того життя залишився лише один яскравий спомин: роздягнена дівчина в колі есесівців біля табірної брами. Вона згадувала ту дівчину не тому, що шкодувала її — ні й ні! — просто перед очима й досі стояло чудове молоде тіло, яке, здавалося, не знатиме старості. Беаті хотілося плакати, дряпати, рвати свою шкіру, коли дивилася на себе в дзеркало, — боже мій, яке жахливе життя, вона б відправила в крематорій ту дівчину, вона б терзала її, аби стати хоч трохи молодшою.

Цей спогад і зараз затуманив їй очі, але зробила зусилля над собою й повторила впевнено:

— Так, страхітливий сон…

Та Карл помітив і цю паузу, і зміну тону. Мати так само лицемірила з ним, як і батько.

Одного разу за сніданком, уже після страти батька, в них з матір’ю зав’язалася розмова про гроші.

Карл запитав:

— Скільки ти маєш у банку?

Беата наливала собі каву. Рука її ледь затремтіла, проте мати не пролила каву, націдила повну чашку і спокійно поставила кавник. Зиркнула на Карла з-під опущених вій.

— Для чого тобі, мій любий?

— Так… Просто цікаво… — Ненавидів себе за це белькотіння, за приниження, та нічого не міг удіяти. — Мені хотілося б знати… — Дивився на свої пальці, що лежали на білій крохмальній скатертині (мати просто обожнювала все біле, накрохмалене і щодня міняла скатертину), пальці дрібно-дрібно тремтіли, виказуючи його розгубленість і ніяковість, він дивився на ці тремтячі пальці, вони були, мабуть, чужі, бо ніяк не підкорялися йому, і нараз зібгав скатертину так, що посуд забренькотів, і чашка з недопитою кавою впала на підлогу й розбилася.

— Сервіз!.. — охнула мати. Вона любила їсти з гарного посуду: сервізи не лише прикрашали, як у інших, серванти, у Хагенів щодня їли на севрському фарфорі, і мати ще з дитинства привчила Карла обережно поводитись з тарілками й блюдечками. Та зараз він навіть не глянув на розбиту чашку, навпаки, вона чомусь додала йому рішучості. Мовив, дивлячись просто у вічі матері:

— Я запитав про гроші лише для того, щоб знати, від чого я відмовляюсь!

Він думав, що мати збентежиться, принаймні почне його умовляти чи уникне цієї розмови, та він погано знав свою матір, він, журналіст Карл Хаген, котрий, як і всі молоді журналісти, вважав себе людинознавцем.

Мати не відвела погляду, але запитала тихо й лагідно:

— А чому ти впевнений, що є від чого відмовлятися?

Такого повороту Карл не чекав. Знизав плечима, відповів розгублено:

— Ну… Я вважав, що маємо якісь гроші… І батько натякав… — Нараз осікся: він усе ж вимовив це слово — «батько», хоча щойно відрікся від нього. Та мати, на щастя, не помітила цього. Поправила скатертину й проказала:

— Можливо, в мене і є якісь гроші і я підтримуватиму тебе. Але ти зможеш розраховувати на капітал лише після моєї смерті.

Беата давно прийняла таке рішення. Вірніше, воно не було остаточне: упевнившись у ділових здібностях сина, вона б віддала йому капітал, ну, не весь, хоча б частину, але не зараз… Розтринькає гроші й сам шкодуватиме. Вона, звичайно, не кине Карла напризволяще, слава богу, на рахунку вже понад три мільйони доларів — їм двом вистачить…

Нараз Беаті захотілося назвати суму, яка лежала на її рахунку, — адже ж три мільйони…

Уважно подивилася на сина — гордий і твердий. Ця думка принесла задоволення, хоча, зрештою, поведінка Карла викликала роздратування. Подумала: молодий, перебіситься і ще дякуватиме їй. Усе з часом забувається…

А Карл сидів, втупившись у підлогу, і не знав, що сказати.

Він прийняв рішення відректися від батькових грошей, бо від них і на відстані пахло злочином: кожна порядна людина відмовилася б від них, а Карл вважав себе порядним, більше того, прогресивним, інакше й бути не могло — він працював у ліберальній бернській газеті, вів театральні огляди і, кажуть, досяг певних успіхів на цій ниві: у театрах з ним рахувалися, навіть боялися його гострих рецензій. Але Карл сам собі не зізнався, що підштовхнуло його до сьогоднішньої розмови з матір’ю. Вірніше, він знав це — перспектива одержати двадцять мільйонів марок. Саме ця цифра була написана на клаптику паперу, вкладеному в батьків лист, якого Карл одержав одночасно із сенсаційним повідомленням преси про арешт Франца Ангеля. У конверті також лежала писулька: батько просив Карла зберегти папірець — і все.

Тоді Карл не надав значення цьому листу. Байдуже глянув: надруковані на машинці три прізвища, позначка