Читати книгу - "Автограф для слідчого"

«Певно, діловий папір», — подумав. Трохи здивувався, чому батько прислав саме йому, адже раніше ніколи не залучав сина до своїх справ.

Карл заховав листа в шухляду і згадав про нього пізніше, коли процес наближався до кінця й стали відомі деякі подробиці батькової подорожі до Австрії. Виявляється, Франц Ангель полював на заховані в «Альпійській фортеці» фюрера есесівські скарби. І не без успіху. Журналісти пронюхали, що він зі своїми підручними знайшов контейнер із секретними документами головного управління імперської безпеки, серед яких зберігалися списки так званих «трійок».

Карл і раніше чув про ці «трійки». Наприкінці сорок четвертого року есесівці переправили частину награбованих цінностей до Швейцарії, поклавши значні суми на шифровані рахунки. Кожен з «трійки» знав дві цифри. І більше нічого! Списки «трійок» у єдиному примірнику зберігалися в шефа головного управління імперської безпеки обергрупенфюрера СС Ернста Кальтенбруннера.

Одну з цих «трійок» знав тепер бернський журналіст Карл Хаген. Сумніву не було — батько встиг вилучити з контейнера папірець і переслати його синові.

Карл збагнув це, сидячи в редакції й читаючи черговий репортаж з процесу. Зрозумівши, що має ключ до есесівських скарбів, збентежився. Попервах майнула думка: брудні гроші, слід негайно повідомити про це, віддати їх. Та відразу зупинив себе: шифрований рахунок… Банк — держава в державі, він пошле під три чорти всякого, хто не назве шести цифр. Банк не цікавить, хто поклав гроші, та й спробуй довести, що це — справді есесівські скарби. Кожен з «трійки», позначеної в списку, притягне Карла до відповідальності, лише посміється з нього: вигадка, марення, наклеп!

Карл кинув роботу й поспішив додому. Нетерпеливо витяг з конверта папірця. Читав:

Рудольф Зікс;

Людвіг Пфердменгес;

Йоахім Шліхтінг.

І навскіс (тепер Карл знав) рукою Кальтенбруннера: «20 мільйонів марок. Юліус Бар і К°».

Юліус Бар і К°. Одна з найсолідніших банківських контор у Цюріху. І двадцять мільйонів марок! Здавалося — простягни руку й одержиш…

Карл сидів, курив і, здається, ні про що не думав. Примара мільйонів стояла перед ним, дражнила, заколисувала, обіцяла незвідане, якісь зовсім нові почування, хотілося відразу щось учинити й одночасно ліньки було підвестися з крісла, блаженна млість сповнювала його. Отак буває: радість приголомшує, розслаблює, у такі хвилини з людини можна витягти яку завгодно обіцянку. Вона посміхнеться найзапеклішому ворогові й пробачить навіть підступність.

Нараз одна думка вразила Карла. Була така елементарна, що Карл навіть розсердився сам на себе. І справді, почав уже будувати рожеві замки, простягнув руку за мільйонами, а раптом першого ж із списку — Рудольфа Зікса — вже нема серед живих?

Карл повагався трохи і спалив папірець: ті прізвища все одно навічно вкарбувалися в пам’ять.

Того вечора він завітав до журналістського клубу. Пив келих за келихом віскі з льодом. Хтось із знайомих хотів підсісти до нього, знаючи його веселу вдачу, поплескав по плечі, та Карл відповів каламутним і злим поглядом — він бажає побути на самоті, хіба не має на це права? — і знайомий ретирувався.

А віскі майже не проймало, лише злегка туманило голову. Карл сидів, згорбившись над столиком, тупо дивився, як тануть у склянці кубики льоду. Оця думка — Рудольф Зікс загинув чи помер — сиділа десь у закутках мозку. Карл гадав: коли Зікс і справді помер, це принесе йому полегшення; він і так не знав, як йому жити далі, знаючи, що батько — кат, а тут ще перспектива есесівських мільйонів… Хіба можна назвати людину порядною, якщо вона простягає за ними руку?

Карл був певний: багато з тих, хто сидів за сусідніми столиками, пив коктейлі, танцював, лише посміялися б з його сумнівів — людині привалило щастя, а вона вагається! — і сміялися б ті, хто називає себе джентльменами; вони б обурилися і не подавали руки людині, коли б спіймали її на дрібному шахрайстві, відкритому привласненні чужого майна чи просто крадіжці. Але чи не крадіжка це: прийти в банк, назвати шість цифр і одержати двадцять мільйонів марок?

Мабуть, усі вони зійшлися б на одному: людині всміхнулася доля. Та й він сам так настроює себе: фатум —і крапка. Невідомі шляхи господні, кожному своє, і все одно через рік чи навіть менше гроші пропадуть: з моменту, коли їх поклали, вже минає двадцять років, а цінності, що лежать на шифрованому рахунку і за якими протягом двадцяти років ніхто не з’явився, стають власністю банку.

Чи правильно буде, коли він дозволить зажирілому Юліусу Бару з компанією привласнити ще двадцять мільйонів?

З того вечора минуло вже досить часу — Франца Ангеля під натиском громадськості стратили, мати встигла придбати на Женевському озері пансіонат і з головою поринула в справи, а Карл усе ще вагався, аж до того злощасного ранку, коли за сніданком розбив сервізну чашку. Тепер сумніви вже менше мучили його: він не успадкував від батька нічого, навіть прізвища, а папірець з «трійкою» міг потрапити до рук будь-кому, та й взагалі, якщо навіть усі з «трійки» живі й удасться їх розшукати, чи захочуть вони назвати дві свої цифри — адже їх, напевно, попередили, що ці цифри є таємницею третього рейху.

Отже, справа з папірцем видавалася непевною, але, як не дивно, саме ця непевність вабила Карла, як ваблять сповнені тривог і небезпек дальні дороги.

Перше завдання, яке постало перед Карлом, полягало в тому, щоб визначити, хто такі Рудольф Зікс, Людвіг Пфердменгес і Йоахім Шліхтінг. Після розгрому третього рейху минуло вже мало не двадцять років, і прізвища навіть відомих у ті часи бонз нацистської партії і есесівської еліти вже почали стиратися в пам’яті, на зміну їм прийшли нові — молодші й енергійніші; вже фон Тадден очолював неонацистський рух, а хто знав Таддена за часів фюрера? І хто знає тепер Рудольфа Зікса?

Звичайно, якщо б Карл не сидів у Швейцарії, а відвідував збіговиська колишніх есесівців десь у Дюссельдорфі чи Гессені, з нього лише посміялися б.

Хто знає Рудольфа Зікса?

А хто не знає групенфюрера СС