Читати книгу - "Люди і тварини"

ну їдемо! Бачиш, я тягну з тобою. Мусимо їхати, мусимо! Ти ж розумний кінь і знаєш, що мусимо. Гайда!

Кінь дивився на господаря і в його очах був насміх і упір.

— Алеж Лялька, їдь! Алеж Лялька тягни! Ну, чого ти став? Не бачиш, що діється на дорозі? Нам навіть краще з’їхати на поле, менше небезпечно.

Лялька замотав заперечливо головою. Його дрібненько заплетена грива замаяла. Він пирхнув.

— Не йдеш? О, мій Боже, що мені робити, як примусити того коня, щоб ішов?!

Він бігав довкруги воза й коня, вимахував кулаками коневі під носом, кричав і лаявся і з конем і з жінкою та сином. Цілий спітнілий, червоний, він благав коня, щоб ішов, підносив йому жменю вівса, давав цукру, покликував, підганяв, помагав.

Але кінь тільки заперечливо мотав головою, стріпував гривою, тупнув ногою раз і другий і, вкінці, як йому набридла людська настирливість, мотнув упряж і дишель і господаря і перекинув віз. Ірина скрикнула, клунки посипались до рова, а Лялька стояв побіч та гордовито й вперто дивився на господаря.

* * *

Люди, клунки, візки, вози, тварини усі бігли й їхали падали, заверталися, розбігалися. Дороги поруйновані, розбиті, суматоха й паніка скрізь.

Позаду заграви пожарів, гук гарматнього вогню і гудіння літаків та вибухи бомб.

Серед того перекинутий віз, висипані книжки, жінка й син безрадно біля них. Орест із батогом у руці говорив з конем, а кінь… не казав нічого, лиш мотав головою, бив хвостом, копав копитами. Разом вони становили смішну групу й, хоча людям не було до сміху, не один засміявся, або пристанув і щось радив візникові.

У такій ситуації побачив його Денис, що припізнився і тепер якраз збирався об’їхати пошкоджену дорогу. Його Гнідий зійшов з дороги й послушний віжкам, подався на поле.

Обидва приятелі знову склали раду й знову щось вирішили. Пробували обидва разом пхати віз, або один пхав, другий тяггнув. Лялька ані з місця. Гнідий дивився на комедію і, якби вмів сміятися, напевно реготався б /а є така поговірка «кінь сміявся б»/. Вкінці справу розв’язав сам Лялька: він повернувся головою до протилежного напряму, як мав їхати й преспокійно став навертати віз. Навіть ждав терпеливо, щоб господар навантажив клунки, навіть погодився з тим, що й люди посідали на воза. Помалу зачав іти.

Дороги вже опустіли, ними йшли ворожі відділи. Сутеніло Лялька біг, прихав, помахував хвостом, потрясав гривою. Вони верталися до Лінцу.

Так Тодірки залишилися під большевиками.

Коли вони повернулися до свого дотеперішнього житла, в ньому вже й закватирився майор Микола Іванович Федоренко. Був сам і зайняв одну кімнату та не противився, щоб Тодірки зайняли решту кімнат. І не питав відкіля і хто. Військовики люди згідливі й вони не вмішувалися до справ людности. Радий з передишки в боєвих діях, він бажав відпочинку й був задоволений, що дружина Ореста Володимировича й йому хотіла потрохи допомогти в хатніх справах. Всі разом були задоволені: майор, що приютився між українцями, німецької мови не знав, Тодірки, що вирвалися з хаосу безладної втечі й безвиглядної поведінки коня, і Лялька, якому все те зовсім не було до вподоби. Він найбільше. Вернувся до своєї стайні й всілякі мандрівки по розбитих дорогах були поза ним. Але, якби він дійсно розумів людську мову, не був би такий задоволений і безжурний. До нього говорив господар, зайшовши в стайню:

— Бачиш, що ти наробив? Ми назад тут, відкіля вийшли. Але ти помиляєшся, коли думаєш, що через твій упір ми залишимося під большевиками. Я сказав: Ніколи! І ти повинен був розуміти, що раз клунки на возі, то треба їхати. Але ти примховатий як розпещена жінка.

Лялька, що поїв, попив і відпочив по трудах, вибачив господареві його нечемність у дорозі та його неоправдані вимоги. Повернув голову від жолоба й розумно поглядав на господаря. М’якими, рухливими губами брав його за руку так наче б хотів його поцілувати. Навіть заіржав злегенька.

Орест, що ціле життя любив коней, тепер теж забув коневі примхи, поплескав його по гладкій, стрункій шиї та вклав йому в губи кусок цукру. Лялька хрупав його й в його очах була насолода й задоволення.

— Ну, добре. Але тепер мусимо щось придумати. Тут не залишимось. Але як їхати через боєву лінію та ще й з тобою, ти, бісів сину?

Невідомо, чи Лялька збирався думати в цьому складному ділі та допомогти господареві. Врешті між ними обидвома: господарем і конем настала згода, а то найважніше. Далі якось то буде.

* * *

Як було далі, розкажу вам нашвидко й коротко. Не буду вас нудити довгими оповіданнями про життя людей під новою владою, про воєнну розруху й все те, що діялося зараз за боєвою лінією. Воно й не належить до історії Ляльки. Щоб не діялось, він стояв спокійно в стайні, бо господар не насмілювався їздити на ньому серед чужих військовиків.

Знову майор Федоренко, людина наскрізь чесна й згідлива, заприязнився не лиш з господарями, але й з їхнім конем. То він став їздити на ньому, та ще дбати для нього про їжу. І став чистити його й стайню. Щіткуючи коня говорив до нього:

— Ти й справді є Лялька! Добре назвали тебе господарі. Справжня лялька. Але ти скажи мені, як я міг би дістати тебе? Купити? Вкрасти? Випросити? Чи таки нам ждати, що далі трапиться? Бо війна — війною!

Мені не здається, наче б Лялька щось порадив майорові. Поклав він голову на його плече й час від часу ласкотав губами його вухо. Лялька теж полюбив майора. Може більше як Ореста, бо то військовик. А Лялька військовий кінь, привичний до військових людей і дій.

Швидко після цього