Читати книгу - "Люди і тварини"

Федоренко зайшов до Тодірків і між ними завелась дружня розмова. Вони бо, вспіли здружити. Як не як, обидва вони українці, хоч з інших областей і з під іншого режиму. І вже знав Микола Іванович про невдалу спробу втечі Тодірка й його клопоти з конем. Чоловіки люблять говорити про псів і коней, так як жінки, про чоловіків і домашніх працівниць.

Так от, обидва вони: Тодірко й Федоренко закурили й Микола Іванович говорив:

— Слухайте, Оресте Володимировичу, не перший раз чув я нині про ваші зусилля видобутись відсіля та податися на Захід.

Орест збентежився. Очевидно, хтось цікавиться ним і вже доніс на нього новій владі. Невже Зільберман, до якого він звернувся в цій справі? Поглянув із запитом на майора.

— Совєтська влада знає все. Ще заки ми тут прийшли, знали ми всіх громадян та хто чим дише. І про вас знаємо теж: людина ви з Західньої України, до нашої влади ставитесь погано й, щоправда, під ногами вам гарячо. Ще поки тут ми, військо, пів біди. До людности ми не вмішуємось. Але, от, як прийде цивільна влада, а з нею всесильне НКВД, не одному буде не з медом…

Тодірко захвилювався, раз блід на обличчі, то знову червонів. Він думав, що приховається під чужим документом — німця із Шлеську — і німецькою мовою. А тут, як видно…

Заходив по хаті й ціле положення видалось йому може й грізніше, як було, на ділі. А воно було таке по нутру Федоренкові.

— Слухайте, я можу вам допомогти, — приступав він до діла. — Якби не було: ми обидва українці. По жидах ви не ходіть, вони погрузять вас зовсім.

— Ви мені? — здивувався Орест. — Невже ви хотіли б?

— От, чому б не хотіти? Людина ви добра, я пізнав вас. А раз вам не довподоби життя під нашою владою… Врешті, наші і там вас найдуть. Та, коли хочете вимандрувати відсіля, воно інколи краще не залишатись на місці, де вас і про вас знають.

Так говорили земляки. Але не переповідатиму цілої розмови й, може, навіть декілька їх. Тут тільки про вислід їх.

До кількох днів Тодірко дістав документи для себе й сім’ї, не важне, дійсні чи підроблені, та на прізвище Детлефа Мюлера, в яких був для нього й сім’ї дозвіл їхати до Вестфалії — це вже на французькій границі. Найшлись навіть виказки, що жив там до війни й на тій основі вертався тепер у свояси, евакуйований з приводу воєнних подій. До документів були теж долучені квитки для всіх їх Тодірків на залізницю. Не було однак, ні документів, ні квитка для Ляльки…

— Не знаю навіть, як вам дякувати, Миколо Івановичу, — радів Тодірко. — Ви повелись супроти мене як рідний, як найліпший друг. Як мені віддячитись вам?

— О, це дрібниця! Знаєте, війна й всім нам може різне трапитись. Їдьте ж і влаштовуйтесь як вам удасться. Та совєтській владі на очі вже не показуйтесь. Хтось міг би знати, як ви видістались відсіля та ще й відтіля — Федоренко показав на Схід.

— Ні, ні! Грошей мені не давайте, мені їх не треба. Але, он що: вам все одно треба залишити коня. Далеко він вас не повіз би й знову вийшла б халепа. Кінь він гарний, але воєнний. Тож скажу вам: дайте ви мені його. Ви собі поїдете залізницею, а я собі їздитиму вашим Лялькою. Хороший кінь! І припав мені до вподоби.

Тодіркова радість трохи пригасла. Він ані не думав, що прийдеться йому розістатися з любим конем. Але, не проміняти долі, а може й життя свого й сім’ї за коня!

* * *

Коли вже Тодірки від’їхали, а на залізничий двірець відвіз їх сам Федоренко та ще й підождав, щоб поїзд рушив, — Микола Іванович вернувся до хати.

— Харашо! І як харашо! — говорив до себе й до опустошілої хати. — Придбав житло та ще й обладнане. Швидко приїде моя дружина з дітьми. Буде їм де жити.

Зайшов до стайні, поплескав Ляльку по шиї, дав йому кусок цукру й говорив:

— Тепер ти вже мій. Уже твій господар подався кудись і не вернеться. А, ми, брат, заживемо, от заживемо! Германців побили, війна закінчилася. Швидко й ми повернемось в Україну. А там, браток, степ, степ! Трави коневі по черево, місцями такі, що вершник у них сховався б.

Чи не ввижався Федоренкові міт степу, ще з козацьких часів? Мабуть забув і про колективізацію…

Вивів коня із стайні, скочив у стремена й поїхав по вулиці. Чорнобокий красень — чоловік і кінь під ним! Лялька не кінь!

Чіко, кийок і я

В нього велика паща, клапаті вуха, він увесь бронзовий з білими цятками. Очі десь глибоко в лобі, підбіглі кров’ю. Його господар каже, що йому хтось раз дав отрути, і він був дуже хворий, і його очі з тої пори, як у старої баби.

Чіко — пес завідувача човнами на маленькому острові фльоридського архіпелагу. Клаповухий, гладкошерстий великий сетер. Чіко — дивний пес. Він не говорить. Він мовчазний і байдужий. Не лащиться і не цікавиться людьми. Чи, власне, здається, що не цікавиться. Зустрівши вранці, він не виказує радости, як це роблять інші пси, що крутять хвостом, підстрибують, прилизуються та примилюються. Чіко мовчить і йде за мною поволі, потяжко. Так покидаємо острів і йдемо в мандрівку. Широкою дорогою, що веде з Маямі до Кі — Вест, — понад острови й моря, мостами. Між Мексиканською затокою і Атлянтиком розсипані грудки землі. Їх набрали на нитку дороги й мостів і зробили з них разок намиста, накинений на синяву океану й аквамарин затоки.

Обабіч дороги кущі манґровій, і крізь їхню сітку аквамаринна даль водяної гладі.