Читати книгу - "Древляни"

за батьків поріг, життя закрутило його, мов тріску. Несподівано для себе він опинився тут, у прихалабку Давида Бобринського, змінявши вуглинку на конторське перо. Але спершу було не це. Спершу було те, як лісоруби прозвали його Горбокоником.

Так ось про вуглини, з чого все й почалося.

Якщо землею засипати жар і так полишити, щоб він перемлів, пройнявся димом, то недотлілі сучки тушкуються на вугілля. Тверді, з чорним смолистим блиском, вони пишуть не гірше графітних паличок. Пронумеруєш, було, вуглиною кряжі й колоди — дощем не змива. Деревне вугілля, звичайно, готують не для писак, а для ковальського діла, ну хіба ще для самоварів. І найліпше — з дуба, ясена, граба. Санько не раз бачив у лісі вугляні кучі. Високі, обсипані землею, вони курять день і ніч, курять цілий місяць. Круг них походжає вугляр, чорний, як із мазуту вискочив, тільки світить зубами; він, тільки знай, підправляє кучу, підсипає сирої землі, лопатою приплескує, щоб не прорвався з нутра вогонь. З таких от куч і брав собі хлопець вуглини.

Він швидко подужав премудрість замірщика. Дещо підказав Отченаш, дещо дотямкав сам. Справа не вельми хитра. Зранку обійде площу, пронумерує звалений ліс, визначить сортність, заміряє кубатуру готової деревини. Потім усе це запише в табель, підсумує вчорашній добуток артілі. Він сидить на пеньку, пише на коліні огризком олівця, такий заклопотаний, що не питай, а проте відчуває: Полушка й дехто з мужиків ні-ні — та й лупають на нього: що то вчена людина! Робота панська, чиста, не те що в хамла — вергай, мов дідько, корчами.

Вже пізніше, коли Санька зманював до себе Бобринський, скаже йому Отченаш приперчене слово: «Йди, йди, синашу. Не ти перший, не ти останній. Так було й так буде завше. Тільки злидень виб’ється в науку, його з потрохами купляють — і грошики, і тепле місцечко, і баришню підсунуть, щоб забити памороки, щоб себе не помнив і ту грязюку, в якій сидів поміж людом. І, дивись, потурчать неборака, на свого ж брата, мужика, чортом дише…»

Санько прислухався до себе, але ні тепла, ні поштовхів серця не дочувався, — під вухом хрумтіла подушка, навіть чуб його пахнув милом, і десь, коли б не в спочивальні Бобринського, глухо рипіли мостини. Бобринський… Мабуть, тішиться пан з добрячкою Стефою. Вона в нього — як приручена. Він ще й рота не розкриє — біжить: «Що зволите?.. Ноги помити?» На людях він сторониться Стефи, якщо й позве, то хазяйським тоном, на «ви»: «Стефаніє, накрийте на стіл… Що ви принесли? Подайте серветки…» Та це на людях, а ввечері… Недавно Санько йшов повз вікна, зирк… і став. Аж похололо в грудях. Там, у спочивальні, стояла перед дзеркалом Стефа. Вона була не така, як завжди, — селючка з плоским тілом, великим ротом, великим носом на сухому грубоватому обличчі. Ні, вона була інша. У білій сорочці, з білою розпущеною косою, вона стояла білопишна, безсоромна у своїй неприхованій жіночій красі, і круг неї, мов півень, топтався й сокотав куцоногий Бобринський. Казали, сам собі варить юшку… Та ну їх, не про це хотів згадати Санько, — про Горбоконика.

Лісоруби живуть без світла, воно їм ні до чого. Якщо й палять вогонь, то лише для того, щоб утеплити курінь, висушити мокрий просолений одяг. Цих темних ночей, цих тихих розмов допізна Санько ждав, як різдва. Всі лягали покотом, аби тепліше спати, до нього по-братньому тулився Ксаверій — він був іще молодий, не зачерствів, як інші діди-сікачі, — й теплими губами лоскотав Санькові за вухом: «Давай розкажи, брехло, На сон грядущий!» В те «брехло» вкладалась незграбна мужська любов до хлопця, меншого й кволішого, але в чомусь і сильнішого за них, вернидубів… Любили дядьки послухати щось веселеньке, щось таке, що б виганяло дим із душі, бо, казали, від кіптяви й сажі вже чорно в них у печінках. А де ти візьмеш смішного? Ну розказав про діда Мазая — послухали, самі згадали з десяток «заячих» билиць-небилиць. Розказав про попа й слугу Балду — дружно посміялись, звеліли: «Ще раз катай!» — і він катав, як Матюша «гуси», а потім гуртом до кісток пісочили святих блудників, які надяться до чужих молодиць.

Та недовго царював Санько на темних вечірках. То лише Ісус міг явити чудо: однією хлібиною нагодувати тьмущу народу. А Санько пошкрібся — ні крихти за душею. І не тільки смішного німа, й смутне до краплі вицідив. Бурлаків читав, незжату ниву читав, «мужичка-сноготка» — сто разів: «Откуда дровишки? Из лесу, вестимо! Отец, слышишь, рубит, а я отвожу…» Якось поганяв Санько в найглибших закамарках пам’яті, щиро зізнався: «Пусто, братці… нема, і полову витрубив».

Мабуть, Ісус вдавався до чуда, бо не жив неборак поміж лісорубського люду. Лісоруби самі зарятували свого проповідника: зібрали по мідяку й сказали — це на книжки. В лісовій корчмі у єврея Марка продавалося все — від шпильок і дратви до «Чорнокнижія» й картин страшного суду. Там Санько знайшов і для себе поживу — лубки. Це були книжки-гармошки, з міцного картону, заляпані фарбою, вздовж і впоперек помережені повчальними висловами. Санько притьмом кинувся на дешеві лубки; до нього підсідав Ксаверій — він уже підздоровів, трохи прилучався до роботи, — отже, підсідав Ксаверій, тикав пальцем у книжку: «Це яка буква? А це?» За такими уроками, притулившись до пня чи колоди, вони розмовляли про життя-буття, і Санько дізнався, що Ксаверій найстарший у сім’ї, батька забито в японській бійні, меншого брата віддали до школи, і він сам-самотужки тягне увесь домашній клопіт — з братовою наукою, з гіркими підробітками сестер, з удовиною печаллю й хворобами. Він уперто мусолив букви, за тиждень читав по складах лубки, з тими лубками й не розлучався. А Санько охолов до розмальованих «гармошок» — не було там ні веселого, ні смутного, така собі дурничка: «Не уподобляйся ослу, имеющему короткий ум и длинные уши». Хай би він здох, ваш осел!

До речі, Санько одразу був засумнівався: Стефа, господиня вона чи служниця? І не тільки тому, що Стефа була молода, років двадцяти, не більше, а Бобринський підтоптаний, з цвілястою головою. Ні, не тому. Хоч Стефа й чепурилась,