Читати книгу - "Зоряний єгер"

затих вертолітний движок, і запала тиша. Пускаючи крихітні шалені бульбашки, по оглядовому склу розповзалася прозора волога блакить. «Ми тонемо», — подумав Ігор. Над рубкою пропливло неосяжне кістяне черево, промайнули і зникли два ряди страхітливих пазуристих ластів. Знову щось дряпнуло по даху.

Борючись із іскрами, що стрибали перед очима, — приклався-таки чолом об панель! — Ігор труснув головою.

— Надіє, Роберте! — покликав він. — Ви цілі?

— Я ціла! — пискнула перелякано Надя. — Йду до тебе.

У динаміку, що пов’язував рубку з каютами, і зокрема з каютою, куди пішов поспати Чекерс, почулося щось гучне й невиразне. Що саме, Ігор з цієї скоромовки не розібрав, але з тону, який не віщував нічого хорошого, зрозумів, що неушкоджений і пілот.

«Вже непогано, — подумав Ігор, — усі живі й здорові. А що наша посудина?» Він подивився на екран і побачив, що дисколіт уже повністю під водою і продовжує, планеруючи, поволі поринати. Краснов стурбовано увімкнув загальний огляд. Унизу починали вимальовуватися розпливчасті обриси дна. Ігор з полегкістю зітхнув: добре хоч, тут неглибоко…

— Добре хоч, тут неглибоко, — вторячи його думкам, промовив у нього за плечем Чекерс.

Голос у пілота, чи то від хвилювань, чи то від чогось іншого, був захриплий.

Ігор обернувся. У дверях стояла Надія, що вже встигла опанувати себе, але все ще з залишками переляку в округлених очах, а поряд з нею — Роберт, насуплений, вируючий обуренням, з червоною пом’ятою смугою від подушки на щоці.

Краснов мовчки піднявся з пілотського крісла; теж не кажучи ні слова, Чекерс зайняв своє місце, поклав долоні на штурвал. І вчасно: з синяви туманним силуетом на екран насувалася загострена підводна скеля. Надія зажмурилася, чекаючи катастрофи, але Роберт вправно почаклував гальмівними площинами, і дисколіт відразу втратив горизонтальну швидкість. Він м’яко слизнув уздовж скелі вниз і, скреготнувши лапами амортизаторів по дну, зупинився. У кабіні стало помітно темніше.

Ігор клацнув вимикачем.

— З приїздом! — із жартівливою безтурботністю почав він, але зустрів такий лютий погляд пілота, що затнувся й почав крутити назад-вперед регулятор освітлення.

— Мало тобі одного подвигу? Вирішив тепер і світло зіпсувати? — не витримавши, вибухнув Чекерс.

За улюбленого шефа заступилася Надія.

— Ну що ти, Бобі! Хіба Ігор навмисне…

— Справді, чого це я! Подумаєш, дав маху. Ну, втопив чоловік ненавмисно космічний корабель, то й що з того?

— Послухай, Роберте, — сказав Ігор, — може, я й розгубився на мить, але все одно іншого виходу в мене не було.

— Та якого виходу?! Звідки? Що це за вихід такий — топити дисколіт?

— А-а, я й забув: адже ти нічого не знаєш, — зміркував Ігор і розповів про зустріч з рептилією.

— Рептилія, кажеш. Та-ак… — протягнув пілот, разом з повітрям з легенів видихаючи й частину гніву: він уже оцінював ситуацію й намагався уявити, як сам би вчинив на місці Краснова. — Ну й везіння… У порожньому океані налетіти на черепаху. Випадково, значить? Гаразд, припустимо. Але якщо ти не встигав обійти її, навіщо треба було пірнати, а не спокійно перестрибнути?

— Таж не було куди стрибати, — пояснив Ігор, — зверху вже голова її була, над самим ліхтарем стирчала. Якби я не пірнув, ми б цій Тортиллі шию неодмінно вкоротили. А дуже не хотілося. Шийка-бо метрів десять — чи жарт, черепаха, може, її все життя ростила…

— Стривай, стривай, — зупинив раптом еколога Чекерс. — Якої довжини шия була, кажеш?

— Метрів десять. А то й дванадцять.

— А голова де стирчала? Над ліхтарем?

— Над ним самим, — з готовністю підтвердив Ігор.

— Але тоді виходить, — до шепоту понизив голос Чекерс, — що ти вів дисколіт на висоті десяти метрів над рівнем моря.

— Ну, вів… — з деякою, не дуже великою, часткою збентеження визнав Ігор.

— А хто тобі дозволив?! — знов закипів пілот. — Як ти посмів ризикувати всією експедицією, кораблем, нашими життями, врешті-решт?!

— Та годі тобі, — розсердився, у свою чергу, Краснов. — Подумаєш — аварія яка! Нічого з нами не трапилося.

— Як — нічого? А гвинти? Пропелерний люк не закривається.

— Полагоджу я твої гвинти, не хвилюйся. Власноручно полагоджу.

— Де, цікаво? Чи не під водою, бува?

— Можу й під водою. Тут неглибоко. Метрів шістдесят.

— Це чиста випадковість, що тут мілко. А якби тут було три-чотири кілометри… — вже остигаючи, за інерцією продовжував Чекерс.

Під час перепалки з екологом він устиг просканувати головні вузли й переконався, що ніяких серйозних пошкоджень дисколіт не отримав.

— Хоч тридцять чотири! Тобі незгірш від мене відомо, Бобе, що дисколіт витримує практично будь-який тиск, йому однаково звідки стартувати — з орбітальної станції, з поверхні планети чи з дна морського. Врубай реактивну тягу й газуй.

— Газуй! Швидкий який. Ти витрату пального на старт у рідкому середовищі порахуй. А нам ще на Кайонегро летіти.

— Долетимо.

— Може, й долетимо. Якщо буде на чому.

— Тобто як? — не зрозумів Ігор.

— А так. Забороняється — ваш-таки брат еколог заборонив літати на іонному ходу на планетах. Без пропелерів, таким чином, нам ані тут, ані там робити нема що.

— Сказав, полагоджу пропелери! — гаркнув Ігор. — Зараз же. Негайно.

Із хрускотом ступаючи по кораловому дну, Роберт вийшов з-під дискольота. Йому довелося задерти голову, щоб бачити всі дії Краснова. Еколог сидів верхи на пропелерному кожусі, що нагадував верблюжий горб, і намагався випрямити вісь. Пілотові відразу стало ясно, чому не закривався вертолітний люк: погнувшись при зіткненні з черепахою, вісь зачіпала за край кожуха нижнім гвинтом.

— Ну як, виходить щось? — примирливо буркнув Чекерс.

Замість відповіді Ігор простягнув рукоять пневмомолотка, допоміг підійнятися нагору.

Хоча працювати під водою без звички виходило значно повільніше, ніж вийшло б, скажімо, в невагомості, проте вони досить швидко підправили вісь. Обидва гвинти, і верхній і нижній, довелося