Читати книгу - "Зоряний єгер"

зняти — з восьми лопатей уціліло лише п’ять, причому одна з них була зігнута в буквальному сенсі в баранячий ріг.

— Надіє! — викликав Ігор.

І тут-таки ніби дзвіночки розсипалися в шоломофонах:

— Так, слухаю, Ігорку, ну що там у вас, я вже почала за вас хвилюватися…

— З нами-бо все гаразд. А ось гвинти геть плохі, ми їх демонтували, — повідомив пілот. — Надю, я хочу перевірити, чи закриється люк. Будь ласка, натисни на лівій панелі третю кнопку в другому ряду зверху.

Булькнувши повітряними бульбашками і пропустивши в себе голу, мов суха ялинка, вісь, стулки люка зімкнулися. Ігор задоволено погладив лінію стику, майже непомітну на гладкому матовому металі.

— Справу зроблено, Бобе, — сказав він. — Тепер можна й погуляти. Як гадаєш?

Чекерс не заперечував: не щодня випадає побродити під водою на іншій планеті.

Тепер, коли не було потреби поспішати й думати про ремонт, підводний світ виглядав зовсім по-іншому, ніж із кабіни дискольота. Вже не здавалася одноманітною, монотонною розмита блакить води. Зубчасті скелі, немов гірське тло на пастеллю написаному альпійському пейзажі, додавали картині морського дна глибини й загадковості. Десь на межі видимості, ніби примари, мелькали розпливчасті силуети; деякі з них, наблизившись, виявлялися звичайними витрішкуватими рибами, які нічим зовні не відрізнялися від земних. Плямистими стрічками звивалися, слалися по дну плоскі довгі водорості. Стискали й розтискали бутони з тугих пелюсток-мацаків кокетливі анемони. Та все ж достатньо було одного уважного погляду, щоб зрозуміти, хто справжній володар цього густонаселеного царства. Світ цей, поза сумнівом, належав коралам. Великі й маленькі; плоскі, мов різьблене віяло, і незграбні, схожі на громіздкий стіл на кривій товстій нозі; щетинисті, мов морські їжаки, й ледь шорсткі, з глибокими звивистими борознами, схожі на скам’янілий мозок; у формі гіллястих оленячих рогів і ніжні, немов весняні вільхові пагони, — всі ці незліченні корали покривали дно, чіплялися за схили скель, росли у всіх шпарах і ущелинах, виглядали з водоростей.

Незграбно ступаючи по хрусткому кораловому килимі, Краснов і Чекерс обійшли дисколіт. Космічний апарат стояв на твердому ґрунті в невеликій сідловинці між підводними скелями. Ігорю місце їх посадки дуже нагадувало класичний кораловий атол, з тією, щоправда, різницею, що в Тихому океані верхня крайка рифів зазвичай виходить на поверхню, а не ховається на глибині. Перед дискольотом стояла крута тупокутна круча, схожа на зламаний зуб. Авжеж, подумав Ігор, якби вони в цю кручу встромилися, були б проблеми. А так — усе обійшлося. Не рахуючи поламаних пропелерів, звісно, але це не найстрашніше: хай вони тимчасово позбулися вертолітного ходу, на орбіті в причепі є запасні гвинти. А іонний двигун легко підніме дисколіт з будь-якої глибини.

— Поліземо? — Ігор кивнув головою в бік кручі.

Чекерс зміряв скелю поглядом: вона здавалася заввишки метрів сорок — сорок п’ять, з поправкою на аберацію[13] — не більше тридцяти. Невисоко, але лізти туди не було жодного сенсу — немає ні приладів для дослідження, ні хоча б фотоапарата. Навіть ландшафтом з висоти не помилуєшся — не та видимість… Але сперечатися з Красновим не хотілося, й пілот погодився.

Дертися на скелю виявилося навдивовижу зручно. Досить було відштовхнутися ногою від найнезначнішого виступу, як тіло злітало вгору, й відразу на метр ближчою ставала поверхня моря, така незвична, якщо дивитися на неї не з повітря, а з дна, — м’який перламутровий купол, що погойдувався десь високо над головою.

Трохи нижче від вершини вони зупинилися і всілися на округлий прискалок, який немов спеціально вирубали у скелі й перетворили в лавку на оглядовому майданчику. На цій глибині було значно світліше, сонце тут не висіло боязким розсіяним туманом, а господарювало нарівні з океанськими течіями, запускаючи у воду яскраві стріли світла, розсипаючи різноколірними лелітками навколо кручі хороводи риб’ячої дрібноти, підживлюючи соковито-рожевою барвою коралові кущі.

Сидіти на підводній лавці було добре й спокійно, навіть краще, ніж у невагомості: не турбувала повна відсутність сили тяжіння.

— Так, Бобе, я знаю, що винен, — звернувся до Чекерса Ігор. — Не можна було спускатися до самої поверхні, Але хто міг припустити… — Еколог відірвав від скелі крупну оранжеву черепашку, схожу на розтулений медальйон. Втративши під собою звичну кам’яну опору, коротка товста «нога» молюска перелякано сховалася у свій будиночок і закрила стулки-віконниці. — Якби ти бачив ту черепаху, Бобе. Монстр, справжній монстр. Розміром не менша від нашого дискольота. А шия! В порівнянні з нею у нашої жирафи голова росте просто від плечей. Ох, відчуваю, чекають нас іще сюрпризи на Кайобланко…

— Накаркав… — не приховуючи неспокою, сказав Чекерс, торкаючи еколога за рукав.

Із глибини спливала важка, масивна тінь. Піднявшись до рівня, де сиділи люди, вона зупинилася трохи віддалік навпроти, немов спеціально даючи себе як слід розгледіти. Це була двометрова, товста, мов колода, рибина навдивовижу м’якого, ніжного кольору: від спини до чорних ромбиків бічної лінії сріблясто-рожева і з оранжево-жовтим, у яскраво-червоних плавцях, черевом. Дрібно тремтів вузький миневий хвіст. Витягнута, мов у баракуди, качина морда закінчувалася довгою напіввідкритою пащею, в якій зовсім не миролюбно загиналися назад рідкі собачі ікла. Крихітні круглі очиці поглядали навколо тьмяно і мляво, неначе даючи зрозуміти всім, хто тут господар.

Чи то показна байдужість непроханої гості, чи то мисливський азарт і голод перешкодили менш крупним рибам вчасно відчути близьку небезпеку. Одна з досить великих риб, забувши будь-яку обережність, кинулася за мальком, і в частку миттєвості з баракуди злетіла її вдавана байдужість. Кидок, короткий рух зубастих щелеп, і вниз, викидаючи з перекушених артерій цівки бурої крові, пішов м’ясистий хвіст — усе, що залишилося від двокілограмового окуня. Стрепенувшись усім тілом, немов у судомі, баракуда заковтнула здобич, пірнула за планеруючим на дно хвостом, підібрала його й неспішно рушила у бік людей.

— Схоже, нам натякають, що час повертатися додому, — констатував Ігор.

— Авжеж, ходімо. — Не встаючи, Роберт віджався від імпровізованої лави. — І про всяк випадок давай не розсипатися й триматися спиною ближче до скелі. — Він відштовхнувся і плавно пішов ногами вниз уздовж кам’яної