Читати книгу - "Спартак"

ложа, до якого, здавалося, його прибили цвяхами ситні страви й фалернське. — Валеріє!.. Ти тут?.. У цю пору?..

Усі встали, точніше — намагалися встати, бо не всі могли зберегти рівновагу й утриматися на ногах, але усі шанобливо привітали матрону.

Обличчя вільновідпущениці Ювентини спочатку вкрилося пурпуровим багрянцем, а потім страшно сполотніло. Вона не піднялася з ложа, а, намагаючись стати якомога меншою, стиснутися у грудочку, поступово непомітно сповзла під стіл і сховалася за складками скатертини.

— Привіт усім, — сказала Валерія, окинувши швидким поглядом великий зал і намагаючись заспокоїтися. — Хай захищають боги непереможного Суллу і його друзів!

Тоді ж вона обмінялася поглядом взаємного розуміння зі Спартаком. Гладіатор ще не починав бою і, мов зачарований, не міг відвести від Валерії очей: її поява здавалася йому дивом.

Від уваги Валерії не сховалося сусідство Сулли з Ювентиною і її зникнення. Те, що вона побачила, змусило її почервоніти від обурення. Проте, удавши, ніби нічого не помітила, вона наблизилася до столу. Суллі зрештою вдалося піднятися, але він хитався і ледь тримався на ногах. Видно було, що недовго він зможе зберігати вертикальне положення. Він усе ще не міг отямитися від подиву, викликаного появою Валерії в такому місці й у таку годину. Його погляд був затуманений. Вона ж, посміхаючись, сказала:

— Ти стільки разів запрошував мене, Сулло, на твої бенкети в трикліній… Сьогодні ввечері мені не спалося, а між тим до мене долітав віддалений шум веселощів, — і от я вирішила з'явитися сюди, щоб випити з вами чашу дружби, а потім умовити тебе, заради твого здоров'я, піти спочивати. Але, прийшовши сюди, я побачила блиск мечів і трупи, що лежать на підлозі. Що ж це? — закричала матрона з почуттям безмежного обурення. — Вам мало незліченних жертв у цирках і амфітеатрах? Ви з дикою насолодою воскрешаєте заборонені, давно забуті варварські звичаї, щоб на бенкеті впиватися передсмертними муками гладіаторів…

Усі мовчали, низько опустивши голови. Сулла намагався промурмотіти щось, але зрештою замовк, ніби обвинувачуваний віч-на-віч зі своїм обвинувачем.

Лише гладіатори, особливо Спартак і Арторікс, дивилися на Валерію очима, сповненими вдячності й любові.

Після хвилинного мовчання дружина Сулли наказала рабам:

— Негайно заберіть трупи. Помийте тут підлогу, поприскайте пахощами, налийте в мурринську чашу Сулли фалернського й обнесіть її гостям довкола на знак дружби.

Поки раби виконували накази Валерії, гладіатори вийшли. Серед мовчання чаша дружби, у яку лише деякі з гостей кинули пелюстки троянд зі своїх вінків, обійшла коло бенкетуючих, після чого всі встали і, похитуючись, вийшли із триклінія. Одні вийшли у кімнати, відведені для гостей у цьому величезному палаці, інші, похитуючись, рушили по домівках.

Сулла мовчки опустився на ложе. Здавалося, він був занурений у глибокі роздуми, насправді ж — просто отупів від вина, як це часто буває після такої кількості випитого. Потрусивши його за плече, Валерія сказала:

— Ну, що ж! Ніч минула, вже світає. Чи не час тобі нарешті піти до себе у спальню?

Сулла протер очі, повільно й пихато підняв голову й, дивлячись на дружину, вимовив, ледве повертаючи язика:

— Ти… перевернула усе догори дриґом… у триклінії… ти позбавила мене… задоволення… Клянуся Юпітером Статором, це неподобство! Ти намірилася применшити всемогутність… Сулли Щасливого… улюбленця Венери… диктатора… Клянуся великими богами! Я володарюю у Римі й в усьому світі й не бажаю, щоб хтось мною командував… Не бажаю!..

Валерія мовчки дивилася на нього з жалем і презирством.

Сулла, знову піднявши голову, сказав:

— Метробію!.. Де ти, улюблений мій Метробію! Прийди, допоможи мені… я хочу прогнати… хочу відкинути цю… от цю… І нехай вона забере із собою дитину, якою вона вагітна… Я не визнаю її своєю…

Іскра гніву спалахнула в чорних очах Валерії, із загрозливим виглядом зробила вона крок до ложа, але потім з нестерпною відразою вигукнула:

— Хрісогоне, поклич рабів і перенеси твого пана в спальню. Він п'яний, як брудний трунар!

Сулла проспав весь залишок ночі й всі ранкові години наступного дня, а Валерія, як про це можна здогадатися, не склепила повік.

Близько полудня Сулла накинув на себе поверх нижньої сорочки широку тогу й у супроводі рабів, приставлених до його особи, спираючись на плече свого улюбленого Хрісогона, попростував у лазню.

Тільки-но Сулла опинився у парній, одразу увійшов в альков і заходився піднімати гирі, вибравши спочатку з-поміж безлічі гир різної ваги дві найменші. Гирі слугували для того, щоб гімнастичними вправами викликати потовиділення. Поступово переходячи до важчих гир, Сулла незабаром відчув, що тіло його вкривається потом, і кинувся в басейн із гарячою водою.

Сівши на мармурову сходинку, він відчув приємне заспокоєння — тепло приносило полегшення його стражданням.

— Ох, як добре! Хутчіше, хутчіше, Діодоре!.. — звернувся він до одного з рабів, що зазвичай мастив його олією. — Візьми скребницю й потри мені хворі місця. Свербить нестерпно!

— Чи загорнув ти в пурпуровий пергамент двадцять другу книгу моїх «Спогадів», що я позавчора закінчив диктувати й вручив тобі? — звернувся Сулла до Хрісогона.

— Так, пане. І не тільки твій екземпляр, але і всі десять копій, зроблених рабами-переписувачами.

— Молодець, Хрісогоне!..

— Крім того, по одній копії кожного тому подаруємо Лукуллу й Гортензію. Розподіляючи таку кількість екземплярів по різних місцях, я хотів, аби твої «Спогади» збереглися навіть у випадку пожежі або іншого лиха, поки ти не вирішиш опублікувати їх, або ж доти, поки смерть твоя — хай віддалять її великі боги! — дасть це право Лукуллу, як про це зазначено у твоєму заповіті.

— Так, у моєму заповіті… У заповіті я подбав про усіх вас… про тих, хто завжди залишалися мені вірними друзями у всіх перепетіях мого життя…

— О, не кажи так, прошу тебе! — вигукнув збентежений Корнелій Хрісогон. — Стривай, я чую якийсь шум у роздягальні…

І відпущеник вийшов.

За кілька хвилин Хрісогон повернувся. Сулла здригнувся й повернув у його бік голову.

— Що з тобою? — запитав відпущеник, злякано підбігши