Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

з цього, що компас обдурив їх? Адже Дік не міг перевірити його показників після того, як інший компас було зіпсовано. Це припущення ще більше зміцнювалося, бо ж лише так можна було пояснити, чому дотепер не видно жодної землі. Увесь час, вільний від чергування за стерном, Дік уважно вивчав карту. Проте скільки він не дивився на неї, не знаходив пояснення незбагненній загадці.

Близько восьмої години ранку 26 березня сталася вельми значуща подія. Вахтовий — це був Геркулес — раптом закричав:

— Земля! Земля!

Дік Сенд кинувся на бак. Геркулес не був моряком. Може, очі обманювали його?

— Де земля? — крикнув Дік.

— Там! — відповів Геркулес, вказуючи рукою на ледь помітну крапочку біля північно-східної частині обрію.

Голос його було ледь чутно серед розпачливого ревіння вітру й моря.

— Ви бачили землю? — перепитав юнак.

— Так! — відповів Геркулес, киваючи головою. І знову простягнув руку, вказуючи на північний схід. Юнак пильно вдивлявся вдалечінь… і нічого не бачив. Цієї миті, порушуючи обіцянку, дану Дікові, на палубу вийшла місіс Уелдон — вона почула крик Геркулеса.

— Місіс Уелдон! — вигукнув Дік.

Слів місіс Уелдон не можна було розчути; вона теж намагалася розгледіти землю, яку помітив Геркулес, і, здавалося, все життя її зосередилося у цьому погляді. Але, мабуть, Геркулес вказував невірний напрямок — ані місіс Уелдон, ані Дік нічого не виявили на обрії.

Раптом Дік в свою чергу витягнув руку вперед.

— Так! Земля! Земля! — крикнув він.

У просвіті між хмарами замаячило щось схоже на гірську вершину. Око моряка не могло помилитися — це була земля.

— Нарешті, нарешті! — повторював він радісно.

Дік міцно вхопився за поручні; місіс Уелдон підтримував Геркулес, вона не зводила очей із землі, яку вже й не сподівалася побачити.

Берег був приблизно за десять миль із підвітряного боку, з лівого борту. Просвіт між хмарами збільшився, оголивши шматок неба. І тепер вже виразно можна було розрізнити високу вершину гори. Без сумніву, це був який-небудь мис на американському континенті.

«Пілігрим», що плив з оголеними щоглами, не міг тримати курс на цей мис. Але судно неминуче мало підійти до землі — це стало питанням декількох годин. Йшла вже восьма година ранку; тож до настання полудня «Пілігрим» підійде до самого берега. За знаком юного капітана Геркулес відвів у каюту місіс Уелдон: у таку сильну хитавицю вона не могла б сама пройти по палубі. Постоявши ще хвильку на носі, молодий капітан повернувся до штурвала, за яким стояв Том.

Нарешті Дік побачив цю довгоочікувану й таку бажану землю! Чому ж замість радощів він відчував страх? Тому що поява землі для судна, що неслося, гнане ураганним вітром, означала катастрофу з усіма її жахливими наслідками. Минула друга година. Скелястий мис було вже видно на траверсі.[52] У цей момент Негоро знову з’явився на палубі. Він пильно поглянув на берег, кивнув головою з багатозначним виглядом людини, що знає те, чого не знають інші, й, пробурмотівши слово, яке ніхто не розчув, негайно ж пішов на свій камбуз. Дік Сенд марно намагався розгледіти за мисом низьку лінію узбережжя. Наприкінці другої години мис залишився праворуч за кормою судна, але обриси берегів усе ще не з’являлися.

Тим часом обрій прояснився, і високий американський берег, облямований гірським ланцюгом Анд, мав би чітко виднітися навіть із відстані двадцяти миль.

Дік Сенд озброївся підзорною трубою й, повільно переводячи її, оглянув увесь східний бік обрію. Землі на горизонті не було.

О другій годині після опівдня помічена вранці земля зникла безвісти за «Пілігримом». Попереду підзорна труба не могла більше виявити ані високих, ані низьких берегів.

Тоді Дік, голосно скрикнувши, кинувся вниз по трапу й забіг до каюти, де перебували місіс Уелдон, маленький Джек, Нан і кузен Бенедикт.

— Острів! Це був острів! — вигукнув він. — Лише острів!

— Острів, Діку? Але який? — запитала місіс Уелдон.

— Зараз подивимося по карті! — відповів юнак, побіг до каюти і приніс корабельну карту.

— Ось, місіс Уелдон, ось! — сказав він, розгорнувши карту. — Земля, яку ми помітили, може бути лише цією цяткою, загубленою серед Тихого океану. Це острів Пасхи. Інших островів у цих місцях немає.

— Виходить, земля залишилася позаду? — запитала місіс Уелдон.

— Так, нас вже далеко віднесло вітром… Місіс Уелдон пильно вдивлялася у ледь помітну цятку на карті — острів Пасхи.

— На якій відстані від американського берега перебуває цей острів?

— За тридцять п’ять градусів.

— Скільки це миль?

— Близько двох тисяч.

— Але ж, виходить, «Пілігрим» майже не зрушився з місця! Як могло статися, що ми все ще перебуваємо так далеко від землі?

— Місіс Уелдон… — розпочав Дік Сенд і кілька разів провів рукою по чолу, ніби для того, аби зібратися з думками. — Я не знаю… Я не можу пояснити… Так, не можу… Хіба що компас у нас несправний… Але цей острів може бути лише островом Пасхи — вітер увесь час гнав нас на північний схід… Так, це острів Пасхи, і треба дякувати Богові, що ми, нарешті, довідалися, де ми перебуваємо. Ми за дві тисячі миль від берега! Що ж, зате я тепер знаю, куди нас загнала буря! Коли вона вщухне, ми висадимося на американському узбережжі. У нас є надія на порятунок! Принаймні тепер наш корабель не загублений у безмежності Тихого океану. Упевненість молодого капітана передалася всім оточуючим. Навіть місіс Уелдон повеселішала. Нещасним мандрівникам здавалося, що вже все лихо минуло й «Пілігрим» начебто перебуває біля надійної гавані, й треба тепер лише зачекати припливу, аби увійти в неї. Острів Пасхи — його справжня назва