Читати книгу - "Маленькі дикуни"

і радий уже був помиритись. Та ні! Адже Сем погрожував прогнати його! Після цього він не проситиме пробачення.

За вечір Ян кілька разів стикався з містером Рафтеном, але той нічого йому не сказав. Вночі хлопець майже не спав і підхопився вдосвіта: йому хотілося віч-на-віч поговорити з хазяїном, щоб покінчити з усім одним махом. Та розмова не відбулась. За сніданком Сем поводився невимушено, як завжди, і навіть до Яна не виказував будь-якої ворожості. Губа в нього розпухла, і він пояснював це тим, що «трохи показився з хлопцями».

Після сніданку Рафтен сказав:

— Яне, поїдеш зі мною до школи. «Кінець!» — майнуло в голові хлопця, бо школа була по дорозі на станцію. Та чому Рафтен не сказав прямо: «На станцію»? Зазвичай він чітко висловлюється. І про речі теж не згадав… та в легкому візочку для них не знайшлося б і місця.

Рафтен мовчки правив, а потім спитав:

— Яне, на кого тебе хоче вивчити батько?

— На художника, — відповів Ян, дивуючись, який це має стосунок до його від’їзду.

— А хіба художнику потрібна освіта?

— Що грамотніший, то краще.

— Ну звісно, звісно. Я завжди про це товчу Сему. А багато художники заробляють?

— Деякі багато. Знаменитості іноді наживають мільйони.

— Мільйони? Ти диви! Невже правда?

— Так. Тернер став мільйонером, Тиціан жив у палаці, і Рафаель.

— Гм! Я їх не знаю, але, може, це й правда, може, воно й так. Грамота, вона чудеса творить. Я завжди кажу Сему.

Вони підкотили до школи. Попри те, що були канікули, біля відчинених дверей школи на східцях стояли два сивих бородані, які вклонились Рафтену. То були шкільні опікуни: Старий Мур — останній бідняк, але доброї душі людина — та Чарльз Бойль. Найбільшою пошаною користувався Бойль, але Рафтена завжди обирали в опікуни, бо знали, що він дбатиме про гроші, школу й самих учнів.

Цього дня опікуни зібрались на особливу нараду — поговорити про нове приміщення школи. Рафтен витяг цілу купу паперів, серед яких були й листи з департаменту освіти. Місцева шкільна округа мала зібрати половину суми для будівництва. Решту давав департамент на певних умовах. Однією з основних умов було те, щоб у шкільному приміщенні на кожного учня припадала встановлена кількість кубічних футів повітря. Це було дуже важливо, але як неосвічені опікуни могли додержати цієї норми? Запросити департамент — незручно, а вчитель саме поїхав у відпустку. Рафтен блискуче розв’язав це важке математичне завдання, розшукавши доброго помічника в особі худорлявого хлопчика з блискучими очима.

— Яне, — сказав Рафтен, передаючи хлопцеві двофутову лінійку, — ти можеш визначити, скільки футів повітря припадає в цій кімнаті на кожного учня, коли всі місця зайняті?

— Кубічних футів?

— Зачекай.

І Рафтен з Муром стали розбирати замацані документи.

— Саме так, кубічних футів.

Ян швидко виміряв довжину, ширину та висоту кімнати. Дорослі чоловіки шанобливо і з щирим захватом спостерігали, як впевнено він це робив. Ян полічив усі місця, а потім спитав:

— Вчителя брати до уваги?

Троє старих людей порадились поміж собою і вирішили:

— Авжеж! Він забирає вдвічі більше повітря, ніж будь-який з учнів. Ха-ха-ха!

Ян прикинув на папері, підрахував і повідомив:

— Близько двадцяти футів.

— Бачите! — урочисто промовив Рафтен. — Вийшло те ж саме, що і в інспектора. Казав я вам, що він упорається! Тепер поглянемо на план нової школи.

Вони знов почали обмацувати та гортати папери.

— Яне, а що вийде, коли учнів удвоє більше, один вчитель і розміри кімнати такі? — тицьнув Рафтен пальцем у план.

Ян замислився на хвилину й відповів:

— Двадцять п’ять футів на кожного.

— Ну що, тепер бачите? — проревів Рафтен. — Не казав я вам, що цей архітектор крутій? Та нас не проведеш! Цей план нікуди не годиться! Ви тільки погляньте на нього! Всі вони шахраї!

Ян зазирнув у план, яким Рафтен розмахував у повітрі.

— Дозвольте, — сказав він з авторитетом, якого раніше ніхто не дозволяв собі по відношенню до Рафтена. — Треба ще відкинути прихожу та роздягальню.

Ян обчислив об’єм цих кімнат і переконався, що креслення правильні — кількість повітря збігалась з урядовою нормою.

Тепер в очах Бойля спалахнули іскорки злобливого торжества. Рафтен, здавалося, був розчарований, що йому не вдалося викрити ніякого шахрайства.

— Все одно всі вони крутії, і з них ока не можна спускати, — пробурмотів він, аби хоч якось виправдатись.

— Тепер скажи-но, Яне. Минулого року оціночний грошовий збір становив у нас двісті шістдесят п’ять тисяч доларів і ми додали до нього шкільний податок — двісті шістдесят п’ять доларів, по одній тисячній на кожен долар. У цьому році новий оціночний грошовий збір — двісті дев’яносто одна тисяча чотириста доларів. Яка сума нам лишиться від шкільного податку, якщо норми його стягнення залишаться ті самі?

— Двісті дев’яносто один долар і сорок центів, — відповів без заминки Ян, і троє опікунів відкинулись на стільцях, пороззявлявши від подиву роти.

Це була остаточна перемога. Навіть старий Бойль сяяв од задоволення, а Рафтен розчервонівся, наче в цьому була і його заслуга.

Рафтен якось особливо, майже улесливо посміхнувся до нього. Ян лише один раз бачив у Рафтена такий вираз обличчя, коли фермер потискував руку відомому боксерові, що завоював приз на великих змаганнях.

Дорогою додому Рафтен говорив з ним, як з дорослим, про майбутнє Сема. Він порушив свою улюблену тему — про «грамоту».