Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Отже, з Рафтеном, на думку Яна, було все гаразд, але як помиритися з Семом? Яну хотілось покінчити з цим, та він не знав, як це зробити. Сем також перестав дутись і тільки чекав зручного моменту для примирення.

…Нагодувавши свиней, Сем тільки встиг поставити на землю порожні відра, як раптом до нього причимчикувала Мінні з проханням її покатати. Для цього треба було зробити з Яном «стільчик», сплівши руки. Сем і Ян покірливо сплели руки. Дівчинка обхопила рученятами їхні шиї і зблизила голови хлопчиків майже впритул. Ситуація стала явно безглуздою, тож Сем раптом розсміявся і сказав:

— Яне, а давай помиримось!

— Я давно хотів, — запинаючись промовив Ян, ледве стримуючи непрошені сльози. — Я не хотів, щоб усе так сталось. Вибач.

— Пусте, — сказав Сем, — то Гай у всьому винен. Ну, та годі про це. Хто старе пом’яне, того лихо не мине. Цікаво тільки, як ти зміг мене перекинути? Адже я старший і сильніший за тебе, я можу більше підняти й довше працювати, а ти пожбурив мене, мов мішок із стружками. Як ти це зробив?

Частина третя
У лісі
І. По-справжньому в лісі

— Здається, ви марнуєте дуже багато часу, бігаючи до бівуаку й назад. Чому б вам зовсім туди не переселитися? — запитав якось Рафтен, і з того запитання не можна було зрозуміти, серйозно він говорить чи кепкує.

— Це було б щастя! Але ми не можемо, — відповів йому син.

— Чого це? Коли б я був хлопцем і грався в індіанців, то напевне оселився б у лісі.

— Ура! — вигукнув Сем. — Ми залишимось там!

— Гаразд, хлопці, — погодився Рафтен. — Тільки пам’ятайте: щодня ви повинні годувати й напувати худобу!

— І це ти називаєш переселенням, коли нам все одно треба приходити додому на роботу?

— Ні, ні, Вільяме, — втрутилася місіс Рафтен, — так не годиться. Треба дати їм справжні канікули. Я певна, що хтось із робітників міг би підмінити їх на місяць.

— На місяць? Хіба я казав на місяць?

— А чом би й ні?

— Бо скоро жнива; ніколи вгору буде глянути.

— Я попрацюю за Яна пару тижнів, якщо він подарує мені свій малюнок обійстя, — відгукнувся Майкл з протилежного боку стола. — За винятком неділь, — додав він, раптом схаменувшись, бо по неділях в нього були важливіші справи.

— Ну, а я вже підміню його в неділі, — сказав Сі Лі.

— Ви всі проти мене, — пробурчав Вільям, усміхаючись. — Ну, гаразд, нехай побавляться.

— Ура! — загорлав Сем.

— Ура! — приєднався до нього Ян, виказуючи ще більше захоплення і менше стриманості.

— Заждіть, я не договорив…

— Тату, а свою рушницю даси нам? В лісі не можна жити без рушниці!

— Заждіть, кажу! Ви можете піти з дому на два тижні, але йдіть по-справжньому. Сірників і рушниці вам не треба. Я не хочу, щоб діти бавились рушницею, а потім говорили: «Ми ж не знали, що вона заряджена», і перебили всіх пташок, білок та один одного!

— Візьміть лише свої луки, стріли — тоді хоч знатиму, що нікому шкоди не завдасте. Можете брати будь-які продукти, але куховарити повинні самі. Якщо ж підпалите мені ліс, прийду з паском і всиплю по перше число.

Весь ранок тривали збори. Керувала ними місіс Рафтен.

— Хто ж у вас буде за кухаря? — спитала вона.

— Сем!.. Ян!.. — в один голос вигукнули хлопці.

— Гм! Не годиться звалювати один на одного. Треба встановити чергування. Почне Сем.

Вона показала їм, як готувати каву, як варити картоплю та смажити м’ясо.

— По молоко приходьте додому щодня або хоч через день, — напучувала місіс Рафтен.

— А чи не доїти нам корів просто на пасовиську? — бовкнув Сем. — Це буде як у справжніх індіанців.

— Спіймаю біля корів — шкуру спущу, — пригрозив Рафтен.

— А яблука та вишні можна красти? — запитав Сем і пояснив: — Ми вживаємо тільки крадені.

— Фруктів можете брати скільки завгодно.

— А картоплю?

— Беріть.

— А яйця?

— Яйця теж, тільки не більше ніж з’їсте.

— А пряники з комори? Справжні індіанці так роблять.

— Так, досить! Розійшлися! Мені цікаво, як ви дотягнете свої пожитки на бівуак? Вантаж, здається, добрячий: тут ваші постелі, каструлі, сковороди, харчі.

— Ми підкинемо його на візку до болота, а звідти понесемо по міченій стежці на власних спинах, — сказав Сем і показав у вікно на Майкла та Сі, які саме тягали на подвір’ї мішки зі збіжжям.

— Дорога пролягає вздовж струмка. Давайте зробимо пліт, — запропонував Ян, — і на плоту переправимо все до загати. Оце буде по-індіанському!

— А з чого робитимете пліт? — запитав Рафтен.

— З кедрових стовбурів, — пояснив батькові Сем.

— Ні, тільки без цвяхів! — заперечив Ян. — Це не по-індіанському.

— А я не дам на це кедрових стовбурів, — додав Рафтен. — Найбільш по-індіанському буде перенести все на собі, та й постелі не замочите.

Отже, пліт відпав. Хлопці відвезли пожитки на берег струмка. Рафтен пішов з ними.

— Дайте й мені