Читати книгу - "Кришталеві небеса, Пол Андерсон"

розтулились і стулились зубаті щелепи. По обидва боки морди цвіркнули червоні цівки.

Це було приємно — ящур відчув запах крові, — щоправда, це було не те, що знайома солодка кров іхтіозаврів, але й вона годилась. Очі зажмурилися, й він став пожадливо ковтати здобич. Другий пес ще лютіше вчепився драконові в лапу, але тут засвистіло двометрове крило й нещасна тварина впала поряд з чудовиськом: у пса була перебита спина.

Уже вдруге показали чотириногі слуги молодому рицареві, що таке відвага. Усе було страшно, та, майже недбала, легкість, з якою чудовисько впоралося з двома дужими догами, не лишала ніякої надії. Про втечу годі було й думати: дракон наздогнав би його за кілька стрибків. Лишалось тільки вмерти. Лишалось стати до бою.

Він опустив забрало, схопив з землі списа й рвучко замахнувся. Спис прошив зміїну шию на диво легко, але чудовисько, здавалось, навіть не відчуло цього.

За один стрибок дракон опинився поряд з рицарем, і той ледве встиг вихопити меча. Він знав, що загине, бачив безодню, облямовану рядами зубів. Вдарив у неї, вдарив з усієї сили, бо це був його останній удар, і в нього він уклав усю свою снагу…

…і впав на кам’янисту землю, тримаючи поперед себе меча, який, ударившись об камінь, переломився навпіл.

Бо там, де тільки-но стояло чудовисько, не було нічого — тільки осяяне сонцем повітря. Дракон щез. І якби Деодат де Гозон не був так вражений — він почув би той самий тремтливий звук, що супроводжував появу дракона…

Крізь туман дивилося криваве око сонця. Воно повільно випливало прямо з моря, над яким висів туман — знизу білий, вгорі червоний. Туман рвався, клубочився, сплітався в дивовижні образи, перш ніж знову виткати сіре, непроникне покривало. Був ранній час, пора полювання. Хай тільки туман розвіється.

— Коли туман спаде, вони прилетять, — сказав вищий.

— Коли туман спаде, ми підемо. В таку спеку… — прохрипів товстун.

— За ці чотирнадцять днів ми поспіли таки чимало.

Другий зареготав:

— Дев’ять водяних, а літаючих — жодного. Двоє з наших рук вислизнули. Невдача. А ми починаємо знову й знову… Мені це набридло.

Його товариш посміхнувся.

— Найкраще було б ловити їх мережею — тільки мережа й годиться… — він стрівся з невдоволеним поглядом трикутних очей… — А в Раді знову згадали про цих літаючих. Хай би мова йшла про водяних травоїдних, але ці крилаті… Наймерзенніші тварини на планеті! — Він оглянувся й сумовито подивився на Базу.

База врізалась у стометрову кручу вапнякової скелі, високо над затокою. її прозорий восьмигранник дивився на рудувато-зелені ліси п’ядичів і хвощів, що вкривали околишні схили і віддзеркалювались у спокійній воді прибережних боліт і болотець.

Вони стояли на спостережному пункті метрів за тридцять нижче Бази, в кінці вузеньких східців, вирубаних у вапняковій стіні. Під ними шуміло море з білою гривою прибою; щоправда, в цей ранній час його не було видно, а туман приглушував шум моря. Було жарко й волого.

Товстун задихався, по гладкому, сіро-зеленому лиці котилися краплі поту, неначе намистини. Високий дихав глибоко, і йому здавалось, що з кожним подихом він ковтає гарячу воду.

— Зараз почнеться, — втішив він себе й товариша.

Вітер подув знову. Туман на мить погустішав, закипів, і на спостережний майданчик, де вони стояли, водопадом линув теплий дощ. Це тривало тільки мить, але їм довелося схопитись за металеву огорожу, щоб вагою води їх не притисло до землі. Коли дощ ущух, вони відчули полегшення, неначе з них скотився важкий тягар. Злива тривала лише хвилину.

Починалася спека. Рештки туманних струменів витанцьовували на зелених хвилях і танули перед очима. Неозора срібна гладінь так сяяла, що вони змушені були примружити очі, звиклі до спокійнішого, не такого лютого сонця.

Хвилі ласкаво гладили білий пісок, розсипали на ньому разки піни й знову відступали. Але морську гладінь тривожив не тільки вітерець: іноді її розтинав гострий гребінь, і там вода вирувала й кипіла. Часом на поверхні води з’являлася бридка зубата паща і зникала в глибині, як важкий сон.

— Готуйся, вони близько, — сказав високий, перехилившись через огорожу.

Товстун зайшов у прозорий ковпак, довкола якого огорожа утворювала вузький балкон, і сів за пульт. Щось брязнуло, й ковпак рушив. Він обертався. Спіральний пояс з напівпрозорого смарагдово-зеленого матеріалу ковзав довкола нього, як велетенська змія. Вершину ковпака увінчувала сітчаста чаша, що оберталася разом з ним.

— Ось вони, ось вони! — закричав високий.

Його товариш натиснув кнопку, й екран перед ним ожив. На ньому з’явилися хвилі й клапоть піщаного берега. Кілька рухів мацакоподібних пальців приладу — і зображення на екрані стало чітке. Тепер він бачив те саме, що і його товариш там, знадвору, але набагато детальніше.

Потім з’явились вони.

Високо в прозорому повітрі витанцьовувало кілька цяток. Море зникло, тільки біле небо простягалося вдалину й височінь. На екрані була огидна, довга морда з довгим, різко загостреним дзьобом, з рогом на потилиці. Сіра, неначе вкрита цвіллю, шкіра чудовиська була всіяна блискучими краплинами, криваві очі горіли зажерливо й люто. Обережним, майже непомітним рухом спостерігач пересунув зображення й передав керування роботові. Той відзначив координати і більше не випускав чудовиська з екрана.

— Чудесний екземпляр, — промовив за спиною в товстуна високий, тишком зайшовши в ковпак.

Це був справді прекрасний екземпляр. Величезні шкірясті крила мали врозліт майже вісім метрів, а зеленаво-бурий тулуб закінчувався коротким хвостом. На кінцях крил стискались і розтискались три пазуристих пальці. Ящур велично розтинав повітря, від нього віяло правіковою дивовижною люттю. Обидва спостерігачі відчували це й були вдячні своєму міцному, прозорому укриттю й потужному силовому полю, що захищало їх Від жахів молодої планети.

Ящур круто спустився до хвиль, за ним інші, але на інших вони навіть не дивилися з тієї миті, як побачили цього першого. Шкірясті вітрила крил вдарились об хвилі, й чудовисько, важко погойдуючись, неначе качка, розігналось по воді й злетіло у височінь. У зубатій пащі в нього звивався