Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

підняла свою футболку, щоб виставити живіт сонцю. Я не певен, чи засмага була її єдиною метою. Чи бачить вона в Ренцо те, що бачила в тих, кого заманювала у свої тенета: чванливого маклера, студента біології, поета, який іменував себе проклятим? Вічно не задоволена спокусниця, Юлія свідома, що провадить подвійну гру, вона так і писала, що ніколи не може задовольнятися одним келихом і, одначе, заходить до бару в години аперитиву.

— Ти не перестанеш метушитися? — кричить мені Юлія, поки я суну до фонтана намочити передпліччя, — ходімо, carpe diem.

Я знову сідаю на своє грубе сидіння і обертаюся так, щоб максимально насолодитися панорамою. Це мало допомагає тим, хто має потребу впарити комусь філософські хоку. А мені це допомагає відчути себе зернятком, позбавляє мене від турбот про землю і збирання якихось плодів. Це спрацьовує не для всіх. Я хочу знати, що робити, хай як банально це звучить. Ділитися, передавати. Бути легітимним, передбачати. Змусити забути доктора Гудлака. Стати для когось справді корисним.

Із сутінками на нас нападає ескадрон комарів. Сара із відром свіжого молока в кожній руці стала перед нами, ніби щоб поглинути удар, й розважається з нашої паніки.

— Зарадити нічим, — пояснює вона нам із серйозним виглядом. — Деякі з нас, як то кажуть, імунізовані, інші можуть проковтнути літр айолі, і це нічого не міняє, їх жеруть. — Вона обертається до Юлії. — Ходімо пити чай до мене?

Юлія вагається, можливо, тому, що Ренцо продовжує працювати, ніби нічого не сталося. Сара відносить свої відра до підвалу охолоджуватись. Оглушливий рев електрогенератора, який вона вмикає, змушує нас усіх переміститися до сільського будинку.

Сара розсаджує нас у своїй вітальні, особливо незвичній у цьому контексті. Плетені меблі з верби, яскраві подушки навіть на підлозі, екзотичні домашні рослини, різноманіття чаш для пахощів. Поліна зручно прилаштувалася в гамаку, натягненому між двох балок. Б’єро сів, схрестивши ноги, біля незапаленого вогнища. Гун слідом за ним і я вдвох сіли на софі. Щоб себе якось виявити, а не справді допомогти, Юлія разом із нашою господинею несе величезний кошик з коробками чаю із усіх усюд. Сара перехоплює мій погляд.

— Я знаю, це як наркотик. Я сказала собі: ті, хто сюди приїздять, їхати вже не хочуть.

Юлія хитає головою, визнає, що місце справді дивовижне, водночас і заспокоює, і бадьорить. Саме те, що нам потрібно після двох днів безглуздих мандрів — вона обертається до мене, щоб я сказав останнє слово. Сара дякує її за ці слова, які зворушили її більше, ніж це можна уявити. Співчутливий погляд Юлії спонукає її продовжувати. Вона обережно пояснює, що вийшла з не найліпшого періоду свого життя. Своїм відродженням вона зобов’язана цьому позеленінню, грубому, але необхідному. Мені кортить довідатися про це більше, але Юлія хоче і сама розповісти про своє. Як третій зайвий я опиняюся на лаві для запасних гравців.

Я дивлюся на цих двох жінок, чую їхні розмови, ніби не розуміючи їхньої мови. Юлія неймовірно синхронізується із Сарою. Вона може бути банально влещеною увагою до своєї малої персони. В її ставленні нема нічого особливого. Кому не подобається, коли ти подобаєшся? У мене, одначе, виникає відчуття, що тут є щось більше, ніж це, тут якась форма співучасті, можливо, ідентифікації.

Мене не дратує, коли Ренцо приєднується до нас. Я сподіваюся, що він зробить вечірку жвавішою, дотепнішою, смажитиме котлети з м’яса сарни на вогнищі, яке запалить, клацнувши пальцями. Натомість він наштовхується на виняткове взаєморозуміння між Сарою і Юлією. Він намагається втрутитися в їхню дискусію, вставляє якісь кпини, а потім, як і я, обирає вихід із гри.

Юлія, одначе, на сторожі, я бачу це по тому, як вона кліпає очима і кусає верхню губу. Вона навіть малює нігтями якісь ефемерні смуги на передпліччях.

— Свербить шкіра? — питає Сара. — Це вітер з гір. Послухай, у мене є те, що тобі треба. Папороть і мигдалева олія, більше нічого. — Сара швидко вхопила те, шукала і повернулася до їхньої розмови, тепер уже тихим голосом.

Я роблю якісь рухи, щоб розслабити м’язи. Надворі спалахують блискавки. Торкаючись віртуальних кнопок свого плеєра, Гун слухає офіційну версію «Гондол Венеції». Поліна так і лишається в гамаку, розчісує свого пса. Щодо Б’єро, він знайшов собі заняття й зосередився на тому, щоб порізати ножицями цвях.

Продовжуючи розмову, Юлія із певною чуттєвістю починає наносити на ноги дивовижне мастило. Вона без вагань накладає його на внутрішні частини своїх стегон. Ренцо покашлює, щоб нагадати про себе.

— Як ти? — питає Сара.

Ренцо посміхається, нахиляє голову, піднімає плечі.

Сара наполягає:

— Я думаю, тобі це підходить.

— Трошки, так.

Юлія відставляє баночку з мастилом, а потім притискає ноги до себе і міцно обхоплює коліна руками. Вона червоніє, а я не пригадую, де вже це бачив.

— Скажімо, ми не знаємо одне одного, — веде далі Ренцо, — тож...

— У цьому весь ти і твої принципи, — відказує Сара.

Між ними вмить виникає напруження. Між Сарою і Ренцо відбувається обмін натяками, сенс яких нам не зрозумілий. Ідеться про довіру, віру, про те, щоб захоплювалися ви, а не вами.

— То який тобі зиск від цього всього? — нападає Ренцо. — У мене занадто часто виникає враження, що ти маєш задоволення в нещастях. Що ти уникаєш...

— Я нічого не уникаю, я відроджуюсь.

Шарм зник. Ренцо підвівся, натягнув на себе вітрівку, яка висіла на гачку біля входу. Перед тим, як вийти, різко обернувся.

— Юліє, послухай, ти не зобов’язана цього всього робити. Нумо знімемо маски. Ти... ти варта набагато ліпшого.

Він грюкнув за собою дверима. Юлія змахнула віями, але мовчала. Вона знітилася. Одне діло, коли Ренцо опирається, зовсім інше, коли він кидає виклик.

— Гаряче серце, — каже Сара, наповнюючи миску горіхами і сушеними яблуками.

Я підходжу до вікна. На терасі при світлі одного ліхтаря Ренцо рубає дрова зі швидкістю чемпіона світу з рубання деревини. Хай поб’є мене грім, якщо я помиляюсь, але Ренцо не подобається той поворот, який відбувся цього вечора. Нам обом, зрештою.

— Ренцо все побачив. Ти не така, як інші, він це відразу відчув. Ти в дорозі.

— Душа в шуканні, а не в супокої.

— ...а не у печалі.

Це вийшло в мене само собою.

На якусь наносекунду Юлія протверезіла. Вона обертається до мене, як маріонетка, яку смикнули.