Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

чи інших подій. Нас кинуто навмання у гру, повну незліченних змін, у певну мить, коли нас чекає тільки ця ситуація, єдина, яка може трапитися нам під час перетасовування. Не можеш її ні обійти, ні відсунути. Вона твоя, як вода, у яку впадеш. І або втримаєшся на поверхні, або потонеш.

Я не задоволений такими міркуваннями, але іншої відповіді не знаходжу. Що ж залежить від нас у цій метушні? Щось мусить залежати і від мене.

Коменданта Авд-агу я не шукав і не поривався до нього, я навіть не знав його. І от у якусь мить він натрапив на мене й причепився до мого життя. Я не міг від цього ухилитися, та й ніхто не питав моєї згоди на це. Сталося, як і все інше?

Тільки — як погодитися з такою несправедливістю?

Мені не подобалася колія, в яку я вскочив, і я докладав зусиль, щоб змінити свій життєвий шлях. Щоранку я йшов із дому, сподіваючись, що коли-небудь зірки займуть сприятливе для мене положення і я наткнуся на людину, яка простягне руку мені. Не може бути, щоб доля послала тільки одного коменданта Авд-агу, аби він перестрів мене без будь-якої користі для мене.

Але мої сподівання були марні, бо незрозуміла кара тривала, я й далі був порожнім місцем без голосу й подоби людської. Бачили мене лише ті люди, яким була потрібна допомога, як і мені, якщо не більше. І бачив мене комендант Авд-ага, хоч би я волів для нього бути невидимим і нечутним.

Опівдні, як і кожна робоча людина, я повертався додому й заставав обід, сякий-такий, і дружину, веселу й усміхнену, мовби їй не було чого переживати. Мене, здорового й молодого, утримували хворий Махмут Неретляк і моя вагітна дружина.

Махмут давав уроки грецької мови якимось купцям, які почали торгувати з Салоніками. Я гадаю, що й то була халтура, але людей наука ця задовольняла, і треба було їм, очевидно, мало, бо Махмут не міг їх багато чого навчити. Приносячи нам гроші або харчі, він записував, скільки ми йому винні, щоб не образити нас.

Тияна працювала в домі багатого Мухарем-аги Тасліджака, брата коменданта Авд-аги. (Пізніше я довідався, що їй цю роботу знайшов Авд-ага на прохання мого колишнього роботодавця Мули Ібрагіма. Не знаю, хто тут мене більше здивував). Тияна допомагала дружині Мухарем-аги Рабія-ханумі[10] чепуритися — годинами вбирала її, наряджала, підмальовувала. Пізній вік цього вимагав, а багатство давало змогу. Тияна запевняла мене, що це для неї більше забава, ніж робота, і що вона зовсім не втомлюється. Навіть їй це приємно не стільки заради грошей, скільки заради того, що вона не сидить цілий ранок сама в кімнаті. Та й недалеко: сад Мухарем-аги прилягає до нашого подвір'я, досить пройти через хвіртку.

Тияна місяців зо два ходила на ту свою дивну роботу, а потім, соромлячись, розповіла мені неймовірну новину: Рабія-ханума почала крутити любов. Дивно й неймовірно не те, що вона крутить любов, а те, що Рабія-ханума забула, коли була молода: вона вже сорок років як одружена з Мухарем-агою. І те, що закохалася в юнака, який зі своїм батьком Ібрагімом Пакром жив у нашому дворі, у кімнаті над стайнею. Молодому Пакрові двадцять п'ять років, Рабія-ханумі під шістдесят. Коханець цілком годився їй в онуки.

Я пожартував: жінку любов підмолоджує.

— Тільки хай бог береже людину, щоб вона не з'їхала з глузду, — каже Тияна гидливо.

— Підмолодили її ти і та любов.

— На обличчя кладе стільки білил та рум'ян, що й шкіри не видно.

— Їй на здоров'я!

— І волосся пофарбувала в чорне.

— Чого тебе це турбує?

— Говорить тільки про нього без ніякого сорому. Наче розум втратила. Та й він, шмаркач, як таке може!

— Застара вона навіть для його батька.

Ніхто не знав, хто ці Пакри і з чого живуть. Щоправда, таке можна було сказати про більшість людей з нашого двору, і про мене теж. Казали, що вони з Белграда і що там учинили якусь темну справу, але це, очевидно, лише здогади, бо вони ні з ким не дружили. Було відомо тільки, що вони повернулися з хотинської битви, воювали там у якійсь частині, з якою я не зустрічався.

Тияна вирішила більше не ходити до Рабія-хануми, не могла дивитися на ту ганьбу і сором, а я відразу ж погодився з її рішенням, по-перше, тому що завжди погоджуюся з її рішеннями, а по-друге, тому що вважаю, що не треба випробовувати диявола й дозволяти, щоб юнак, поставний і вродливий (нараз мені впало в очі, що молодий Пакро дуже гарний!), дивився на молоду й гарну жінку поруч із згорбленою бабусею, справжньою розмальованою руїною. Якщо він сліпий, то міг би прозріти, а якщо пройдисвіт, то міг би забажати собі від одної і другої того, що в них варте уваги.

Мені байдуже, що він накинув оком на ханумині коштовності, все одно вона дасть йому все, чого він забажає, але я йому серце вирвав би за одним одну вію моєї дружини. Та його цікавлять не вії.

Коли я сказав Тияні про це, вона розсердилася на мене, що я такої поганої думки про неї. Як такі дурниці могли прийти мені в голову, і невже я думаю, що варто чоловікові лише кивнути пальцем, як жінка вже й побіжить за ним? Чоловіки дуже багато уявляють про себе, а жінок є більше чесних, ніж нечесних, і так далі, аж доки я не визнав, що вона має рацію, мовчки радіючи, що мені не треба гадати, що може статися, а чого не може. Вірю тобі, як собі, і ще більше, але сиди коло мене, так воно краще! Бо кожен посміявся б і відкинув як безглуздя навіть саму думку про те, що бабуся могла закохатися в юнака, а от закохалася. Чого не робила ніколи, зробила тоді, коли цього найменше можна було чекати.

Між живими людьми все може статися.

Через кілька днів комендант Авд-ага перестрів мене й запитав, чому дружина не приходить до Рабія-хануми. І чи це правда те, що розповідають про молодого Пакра і його братову?

Не годиться говорити того, чого не знаєш, кажу йому. А як я можу знати, як може хто-небудь знати? Настільки це неймовірне, що людина могла б подумати, ніби їй здалося, якби навіть побачила щось таке, чого побачити не можна.

— Багато що здається неймовірним, а все-таки буває.

— Не знаю, справді.

— Боюся, щоб не скоївся